----------------------

——— Тато, навчи мене! Я хочу так само! — вигукнув хлопчик.

Він спостерігав, як його батько вправно обертав меч у своїх руках і хотів бути таким же. Почувши слова дитини, Роберт опустив зброю і глянув на хлопчика. Той стояв біля нього, роззявивши рота. В очах блищало захоплення. 

——— Добре, — сказав чоловік м’яким голосом. — Я дам тобі кілька порад. Але пам’ятай, легко не буде.

Так почалися їх тренування. Сильний чоловік років 30-35 і хлопчик років 10 проводили години разом, практикуючи рухи та удари. Тренування були сповнені різних настанов. Проте іноді вони перетворювались на поєдинок палицями. Тоді з будинку вибігала перелякана Кейт. 

——— Що ти робиш? — кричала вона на чоловіка. — Він же твій син!

Але хлопчик завжди ставав на захист свого батька.

——— Мамо, тато просто вчить мене мистецтву! Кожен чоловік має вміти постояти за себе! — вигукнув якось Лука.

——— Ні! — заперечила Кейт. — Мій син ніколи не воюватиме! Йому не потрібно вміти користуватись зброєю!

Після цього вона повела Луку за руку до хати. Її кроки були швидкими та рішучими, немов вона намагалася втекти від чогось. Роберт тільки зітхнув і сів на траву. Він вирвав квітку з землі, роздивляючись її ніжні пелюстки.

——— Чого ти тільки з ним так носишся? — гукнув він услід своїй дружині. — Він вже майже чоловік! Я у його віці вже допомагав патрулювати дорослим!

——— Він — не ти! — гукнула Кейт з дому.

Та самого хлопця завжди приваблювали пригоди та подвиги батька. Він не міг змиритися з думкою залишитися осторонь. Тож наступного дня щойно перші промені сонця пробились крізь листя дерев, він знову прибіг до Роберта.

——— Вона знову кричатиме на мене, — показав Роберт рукою в бік будинку.

Хлопчик тільки засміявся. Так минуло три роки. Одного сонячного дня до Роберта приїхали вершники. 

——— Отже, час повертатися на службу? — зітхнув Роберт.

Він почав збиратися. Кожен його рух був виваженим та повільним. Кейт проводила його зі сльозами на очах. Вона обняла його міцно, немов намагалася затримати.

——— Я мушу їхати…

——— Я знаю, бережи себе і повертайся якнайшвидше, — прошепотіла вона.

Застрибнувши на коня, Роберт глянув на свого сина. Лука стояв за спиною своєї матері.

——— Бережи матір. Ти тепер глава сім’ї, поводься гідно, — сказав Роберт.

——— Так, — зміг лише відповісти Лука, ледве стримуючи сльози.

——— І ще: щоб не трапилося, ніколи не діставай зі скрині дідівський меч. По можливості намагайся його взагалі не брати до рук.

Після цього Роберт поїхав разом з іншими вершниками, і більше не повернувся. Меч, який він згадав наостанок, колись належав його батькові і зберігався на горищі їхнього будинку на дуже крайній випадок. Цим випадком став напад ворожої армії на їхнє село. Вони жорстоко розправлялись з усіма, кого тільки бачили на своєму шляху.

І тільки-но кілька людей увірвалися до будинку, Лука спробував захистити свою матір та своїх молодших братів. Але щоб він не робив, вони щоразу валили його на підлогу та били ногами. Його молодші брати тільки ховалися за материними спідницями. 

Через деякий час Лука побачив, як кілька чоловіків схопили Кейт і потягли до дальньої кімнати. Скривившись від злості, він побіг на горище і … дістав дідівський меч. Варто було йому це зробити, як його тіло почало збільшуватись в розмірах і покриватися вовною.

——— Демоне! — закричали нападники.

Забувши про Кейт, вони кинулися на Лука. Але тепер він був у рази сильніший за них. Меч у його руках став продовженням його гніву. Він майстерно маневрував ним, вражаючи одного за іншим. Вороги не мали жодного шансу. Вони падали, а їх кров змішувалась з пилом на підлозі…

——— Тікай із села, — сказала до нього мати, коли бій закінчився. — Тікай, поки ніхто не дізнався, ким ти став. Тікай якнайдалі і ніколи не повертайся додому.