Епілог

2025 рік. Карнарвон. Уельс. Великобританія

Сонце вже повільно йшло на спочинок. Воно вкривало золотавим сяйвом всю околицю, торкалося шпилів з казковим прапором Уельсу на даху Орлиної вежі Карнарвон-Каслу, купало свої промені в прохолодній, навдивовижу блакитній, затоці Менай та ніжно торкалося ними могутніх древніх стін замку, що височів над затокою, гордо розправивши свої вежі-крила.

Неспішною ходою, дорогою від Замкової площі вниз, до набережної, йшов сер Роберт. Однією рукою він спирався на свою незмінну тростину зі срібним набалдашником, а в іншій легенько стискав худеньку долоню дівчинки років восьми, не більше.

Її довге хвилясте волосся, кольору справжнього золота, ніжно розвівав легенький вітерець, її погляд, кольору вологих сапфірів, був спрямований до світло-сірих стін з ідеальної кам’яної кладки.

Роберт всміхнувся, помічаючи той захоплений дитячий погляд. Він був спокійним за майбутнє свого замку. Він був спокійним за майбутнє Карнарвона. Він був спокійним за майбутнє своєї сім’ї. Він більше не боявся піти.

— Коли виросту, я житиму тут, — гордо заявила мала, вказуючи вільною долонькою на замок.

Роберт злегка всміхнувся:

— Нічого не маю проти. Але лишень як батько з матір’ю дозволять.

— Дідусю, — звела тонкі акуратні брівки вона, — ти що?! Коли виросту, хіба мені буде потрібен їхній дозвіл?

Роберт по-босяцьки примружився:

— Ай справді, Ріаннон! Нащо тобі вже тоді буде їхній дозвіл?!

Дівчинка відпустила його руку і підбігаючи до захисного муру набережної, прихилилася до прохолодної кам’яної кладки спиною. Очі її знову сфокусувалися на замкові. Приклавши долоньку до чола, затуляючись від спекотного літнього сонця, вона придивилася до трьох башточок на даху Орлиної вежі, а тоді погляд її перемістився на біло-зелений прапор, в центрі котрого виднівся яскраво-червоний дракон.

— Яка дурня, — раптом промовила Ріаннон.

— Що за вирази, юна леді? — вдавано серйозно спитав Роберт.

— Вибач, дідусю, але це справді дурня. Як можна вважати драконів злими та поганими, га? Ні, ну може десь і є такі. Проте наш — хороший! Він добрий, справедливий і він захищає кожного валлійця.

— Твоїми вустами говорить істина, юна леді, — навіть Роберт, знаючи вдачу онуки, був здивований щойно почутим.

— Дідусю, а я ж справжня валлійка? — раптом продовжила.

 — О, так! Ти справжня валлійка, Ріаннон. Справжнішої за тебе просто бути не може.

Наче само собою, Ріаннон згідно кивнула золотистою голівкою, знову милуючись замком.

Роберт й собі придивився до масивної середньовічної споруди, зберігаючи на вустах усмішку. Знав, минуть роки, і він піде, колись підуть Натаніель та Дана, Різ і навіть Ріаннон, але Карнарвон-Касл стоятиме. Він стоятиме, як стояв віки до них. Гордий та величний, міцний та могутній, останній лицар епохи, котра давно пішла в небуття. Останній воїн з тих прадавніх часів, котрі розтанули мов передсвітанковий туман. Останній володар королівства, котрого більше не існувало. Він стоятиме на варті спокою своєї землі і боронитиме її доти, допоки існуватиме небо над головою та земля під ногами. Останній господар казкової, оспіваної в незабутих легендах, Кембрії.

З Воріт Королеви, залиті сонячним світлом, показалися дві фігури, котрі прямували до Роберта та Ріаннон.

— Ми закінчили, можемо вже вирушати, — промовив Натаніель, порівнявшись з Робертом.

— О, це буде так класно, дідусю! Так класно! — заплескала в долоньки Ріаннон.

— Злата вже повернулася з Кардіффа? — спитав Роберт з усмішкою. — Скоро ж її випускний. Що там з сукнею, люба?

— Різ забрав її з автобусної станції п'ятнадцять хвилин тому. Поки чекають на нас, вирішили перекусити в Конвей-манорі. Я просила зачекати, але де там, — промовила Богдана і усміхнулася. — Щодо сукні? Сукня для випускного чекає на Злату у скрині, на горищі, разом з прекрасними шовковими туфельками, вже понад десять років.

— Блу була б щаслива, — мовив Роберт.

— О, я знаю, — загадково підморгнула йому Богдана.

— Дідусю, чому ти не хочеш поїхати з нами в подорож Уельсом? — посумнішала Ріаннон. — Чому? Чому? Нам буде так весело.

— Тому, що я вже не один десяток разів об’їздив кожен закуток Уельсу, юна леді, і знаю кожну стежку в ньому і кожен камінчик, — відповів Роберт.

— Але ти не їхав разом з нами всіма, — не відставала Ріаннон. — Там будемо ми, буде Злата, Різ і може ще й його дівчина. Гаразд леді Роулі не хоче, вона вже старенька, але ж ти!

Роберт добродушно розсміявся:

— А я, значить, молодший за леді Роулі?

— Дідусю, ти завжди молодий. Завжди! — Ріаннон прихилилася до його руки і він ніжно провів по її золотистим пасмам пальцями.

Богдана лагідно йому всміхнулася:

— Можеш все ж передумаєте? Будь ласка! Ріаннон має рацію, нехай Ви вже безліч разів бачили Уельс, але жодного разу не роздивлялися його з нами.

Роберт мовчки поглянув на замок, зважуючи останнє рішення.

— Дідусю, справді! Зміни свої плани і поїхали з нами, — додав Натаніель.

— Гаразд! Добре, — нехотячи, та все ж погодився Роберт, стискаючи свою тростину. — Але поїздка займе у вас додаткових дні три.

— Ну й нехай! Хоч і тиждень! — зраділа Богдана.

Ріаннон радісно запищала і так міцно обійняла Роберта, що ледь не звалила на асфальт. Натаніель легенько торкнувся його плеча, вдячно киваючи.

Повільно вони подалися вздовж набережної до Воріт Королеви.

Богдана дещо призупинилася, пропускаючи їх вперед. Ріаннон тримала Роберта за руку, Натаніель йшов поряд, щось жваво розповідаючи Роберту, а той задоволено кивав, час від часу всміхаючись.

Богдані перед очима раптом пробігли картинки останніх десяти років, прожитих у Карнарвоні. Скільки всього сталося за цей час: і хорошого, і поганого. Скільки всього відбулося.

Але незмінною була її любов до людей, котрі залишалися вірними, щирими та відданими друзями, до землі, котра стала справжньою домівкою, до величного замку, що визначив її подальшу долю, до щемливої замкової легенди та прекрасної діви-фейрі, що врятувала коханого чоловіка та батька її доньки від смерті.