Розділ 34

— Невже таке можливо? — Богдані подих перехопило.

— Можливо геть усе, в що ти віриш по-справжньому, — Натаніель ще мить насолоджувався її ніжним обличчям, а тоді припав до розімкнутих вуст.

Богдана відповіла на поцілунок, заплющуючи очі, і опустила долоні на його плечі.

Натаніель випустив її вуста і знову зазирнув у вічі, наче давав час подумати, зупинитися, але Богдана не хотіла зупинятися. Чітко та ясно знала, чого хоче та кого потребує.

Плед м’яко впав на дощату підлогу.

Богдана глянула на Натаніеля з під опущених вій, а тоді присіла на плед, дивлячись, як по підсвіченим з вулиці вікнам стікають краплі дощу, стиха барабанячи по склу. Натаніель опустився на коліно, навпроти неї.

Богдана легко всміхнулася:

— Я так довго тебе чекала.

— Я так довго тебе шукав, — відповів, ніжно пробігаючи пальцями по її плечу. — Боже, як же довго я шукав тебе, Дано. В сотнях обличь, в тисячах очей, я шукав саме твій погляд. Я знав, що ти є. Точно знав, що ти десь є. Відчував тебе.

Дихання її почастішало, очі зволожилися від почутого, а розум все ніяк не міг повірити, що те відбувається насправді. Не вірилось, що Натаніель справжній, що поряд, на відстані лиш одного подиху.

Богдана потягнулася до нього, обвиваючи шию руками. Її руки хаотично блукали по його спині, зминаючи футболку, поки вона цілувала його тремтячими вустами. По щокам котилися сльози, а вона все не розуміла чому. В той момент їй було так добре, як не було вже не одну сотню літ.

— Ти хочеш… — рвано дихаючи прошепотів, стискаючи її талію, — аби це сталося тут?

— Тільки тут це й має статися, — відповіла, зазираючи в його затуманені бажанням очі.

Натаніель припав вустами до її шиї, окреслюючи доріжку вздовж горла вниз, руками ж підіймав довгу сукню вгору. Долоні його ковзнули по гладенькій шкірі її ніжок, опускаючи Богдану на плед. Він стягнув та відкинув в бік свою футболку, нависаючи над нею всім корпусом. Густий чуб впав на чоло та очі. Пальчиками Богдана відкинула той неслухняний чуб вбік, а тоді провела ними від його ключиці по грудям до живота, завмерши на паскові джинсів. Натаніель все не міг насолодитися тим поглядом, котрим, вона дивилася на нього. Ніхто і ніколи не дивився на нього так.

— Я думав, що ніколи, — видихнув.

— Я знала, що назавжди…

Богдана могла заприсягнутися, що в ту ніч, на Орлиній вежі, в покоях королеви, вони були не самі. Або ж вони були не собою. Богдана точно була іншою: сприймала все по-іншому, поводилася інакше, відчувала інакше.

Вони займалися коханням вперше, але Натаніель наче знав кожне її бажання наперед, ловив кожен її тихий стогін, ще до того, як вона його видавала, вгадував кожен її порух, котрий вона робила назустріч йому. Та й Богдана, здавалося, давно знала кожну часточку його тіла й душі. То було неймовірно та феєрично.

— Мабуть нам час, — прошепотіла, ледь торкаючись його плеча чолом і дивлячись у бік вікна. За ним, на вмитому дощем оксамитовому небі, знову яскріли зорі.

— Хочу, аби ця ніч залишилася в нашій пам’яті навічно, — відповів. Піднісши її руку до вуст, ніжно поцілував тендітну кисть. — Для мене все було…

— Казково? — підказала, ховаючи щасливу усмішку.

— Саме так, — погодився. — Казково.

Звівшись на ноги, Натаніель поправив пасок на джинсах та натягнув футболку, а тоді простягнув їй руку, підіймаючи з пледу. Дбайливо поправив зім’яту сукню. Помітивши в її очах грайливі іскринки, сам трохи ніяково всміхнувся. Богдана обвила його шию руками, міцно притискаючись всім тілом до його тіла. Заплющивши очі, віддалася відчуттям, котрі підіймалися десь з самих засіків душі — там було спокійно. Просто відчуття глибокого спокою та умиротворення і більше нічого. Наче після довгої та важкої дороги повертаєшся до рідного дому, де тебе з нетерпінням чекають найрідніші.

— Я й справді вдома, — прошепотіла.

— Знаю, — відповів, наче знав все, про що вона думала в ту мить.

Вони попрощалися біля замку. Богдана не хотіла, аби Натаніель залишав байк, а потім повертався за ним, він не хотів, аби вона лишала авто на паркувальному майданчику. Обоє вже не боялися, але все ще не хотіли зайвих розмов.

Натаніель востаннє поцілував її, випускаючи зі своїх обіймів. Богдана востаннє ніжно погладила його щоку, стиснула пальці своїми, а тоді повільно відпустила.

— До завтра, — прошепотів.

— До завтра, — повторила.

Натаніель почекав, поки Богдана сіла до автомобілю й від’їхала з Замкової площі, а тоді глянув на годинник. Було вже чверть на другу ночі.

Не приховуючи щасливої усмішки на обличчі, Натаніель підійшов до байка та взяв мотошолом. Звично перекинувши ногу через сидіння, раптом згадав, що не зателефонував Різу, аби повідомити, що повертається до таунхаузу. Не знаючи, чи той вже спить, чи ще ні, вирішив написати коротке повідомлення.

Світла у вікнах дому Катріони не було, тому Богдана вирішила не будити їх так пізно. Залишивши автомобіль на звичному місці, пішла додому. Тихесенько, наче злодійка, прокралася у передпокій таунхаузу. Глянула на себе в дзеркало і розсміялася. Вона була щасливою. Почувалася шістнадцятирічною дівчинкою, котра повернулася з першого побачення з хлопцем своєї мрії. Але ж мабуть так воно й було насправді. Натаніель був хлопцем її мрії, вона побувала на своєму першому побаченні і…

Богдана притулила долоню до вуст і замріяно заплющила очі, прихиляючись до стіни. Досі відчувала його аромат на своїй сукні, досі відчувала його теплі вуста на своїй шкірі, досі відчувала його. Яким надзвичайно ніжним був Натаніель, яким неспішним та уважним. Як солодко він ловив вустами її рваний подих, як захоплено дивився на неї, нависаючи всім тілом, ніби захисна стіна від усього, що могло заподіяти біль.

Хотілося кричати на увесь світ від щастя. Хотілося, аби та неймовірна ніч залишилася лиш тільки між ними, лиш тільки для них двох.