Розділ 32

Богдана побачила, як позашляховик зі свистом шин рушив від будівлі банку і відчула, що десь в грудях з’явилося трохи забуте відчуття легкості, але воно панувало не довго. Ще так багато речей ятрило душу та вимагало негайного вирішення.

— Це все, — промовив адвокат до Гвен. На Богдану навіть не дивився. — Все закінчено.

— Дякую тобі, — сліпуче всміхнулася йому Гвен. — Я твоя боржниця.

— Наша домовленість в силі? — він багатозначно глянув на неї.

— Звичайно, — Гвен кивнула, а тоді потягнувши його до себе, щось прошепотіла на вухо.

Чоловік однозначно залишився задоволений почутим.

За кілька секунд він все ж повернувся до Богдани:

— Моя Вам порада, аби подібних казусів більше ніколи не виникало, уважно перевіряйте всі документи, читайте, що підписуєте, аналізуйте, що Вам пропонують. Якщо ж розумієте, що важко, звертайтеся до своєї подруги, або ж до мене.

— Дякую, сер, — кивнула Богдана. — Дякую, що були з нами і допомогли.

— Будьте обачні і все у Вас складеться чудово, — чоловік підбадьорливо всміхнуся їй.

Потиснувши руку Натаніелю та підморгнувши Гвен, він подався до свого автомобілю.

Обернувшись до Богдани, Гвен промовила:

— Дівчинко, видихни. Все позаду і ти молодець.

— Гвен, я… — Богдана не договорила, відчуваючи, як до горла знову підступають сльози.

— Поговоримо про все пізніше. Ми сьогодні зробили колосальну роботу, дозволь собі врешті відпочити. Про інше подумай завтра, як Скарлетт О’Хара, — всміхнулася Гвен. — Мені час. Я зателефоную. Нат, була рада зустрічі.

Натаніель кивнув їй у відповідь.

Гвен подалася до своєї автівки й за хвилину та вже зникла в потоці автомобілів.

Богдана та Натаніель залишилися на сходинах будівлі банку лише вдвох.

— Ти як? — спитав співчутливо.

— Що ти сказав йому? Тому бандиту, що сказав? — спитала.

— Він спитав хто я, ну я й відрекомендувався, — з усмішкою стиснув плечами Натаніель. — Усміхнись, Дано. Гвен має рацію, сьогодні ти стільки зробила.

— Я не зробила нічого. Все зробили ви: зібрали гроші, юридично все оформили, знайшли адвоката, залякали тих бандюг, а я… Я не зробила нічого, — важко видихнула Богдана. — Тепер маю думати, як повернути борг кожному, хто допоміг. Особливо, серу Роберту.

— Тим журитися не варто. Ми все владнаємо. Головне, що таунхауз твій за законом і ніхто його не забере, а ще головніше, що ти тут і нікуди не поїдеш, — Натаніель торкнувся її руки, за звичкою, переплітаючи їхні пальці.

— Ти боявся, що я повернуся до України? — спитала з легкою усмішкою.

Кілька секунд Натаніель обдумував свою відповідь, а тоді ствердно хитнув головою:

— Так. Я боявся, Дано. Я справді боявся.

Богдана зазирнула в його кавового кольору очі і так солодко стало:

— Хіба так буває?

— Навіть те, що бути не може, інколи може статися, — Натаніель провів кінчиком пальця по її щоці. — Можна запитати?

— Звісно, питай, — кивнула.

— Гвен згадала про розлучення… Вибач, якщо питаю те, про що питати не маю права.

— Вона імпровізувала, — чесно відповіла. — Я навіть не думала, що таке скаже.

Натаніель зрозуміло кивнув.

Богдані запекло у грудях від того його погляду. На мить, на зовсім крихітну мить, Натаніель видався їй наче знову загубленим серед свого болю:

— Але я не збираюся залишатися його дружиною, після всього, що сталося. Це я знаю напевно.

— Нам час повертатись до Карнарвона, — натомість відповів. — Тобі доведеться їхати ввечері. Може буде краще, якщо я поведу? За байком повернуся завтра.

— Так, нам час, — погодилася Богдана. — Я впораюсь. Не хвилюйся.

Обійнявши його, вона сіла за кермо. Натаніель галантно зачинив її дверцята і змахнув рукою, повертаючись до байку.

Всю дорогу до Карнарвону, Богдана відчувала неймовірне піднесення. Мимоволі будувала плани на майбутнє. Вже уявляла, як вони зі Златою поїдуть у обіцяну нею подорож Уельсом, як відвідають всі його містечка, як побачать всі пам’ятки історії, як насолоджуватимуться всіма цікавинками, що будуть траплятися навколо.

Богдана знала, що з часом поверне всі борги та постарається забути те, що пережила, але ніколи не забуде, як зовсім чужі, на перший погляд, люди не покинули в біді, не залишили напризволяще, як допомагали хто чим міг, аби лиш вона залишилася господинею таунхаузу Блу. Знала, що ніколи не забуде небайдужість та душевну доброту валлійців, з котрими звела доля.

А за вікном пропливали білосніжні пухкі хмари на яскраво-блакитному небі, пролітали вже звичні оку, залиті призахідним сонцем, поля та пасовища, на котрих мирно випасалися вівці та коні, виднілися розкидані, мов перлини з намиста, чепурні садиби фермерів. І від тієї картини душу огортав спокій. Так було пів тисячоліття тому, так було тепер і так буде завжди.

Богдана в тому навіть не сумнівалася.

Звернувши на кільці у бік Карнарвону, серце радісно підстрибнуло. Там її чекала донечка, котру дуже хотілося пригорнути до грудей, там її чекав улюблений будинок, там її чекав Натаніель.

Богдана знала, якби хтось, понад рік тому, коли вона сідала на літак до Кардіффа, розказав, що з нею станеться, вона звичайно б не повірила та навіть висміяла горе-оповідача.

Всміхнувшись, Богдана хитнула головою — тепер знала, що в житті можливо все. Тепер знала, скільки внутрішньої сили приховано в кожній людині і що насправді кожна людина може стільки, скільки навіть не уявляє. Може йти до мети та її досягати, може боротися та виборювати, може знаходити в комусь опору і сама ставати непохитною опорою комусь.

З Неріс довго не розмовляли. Було вже пізненько і Неріс та Тедд бачили, яка насправді втомлена Богдана, хоч вона того сама й не помічала. Запропонували повечеряти, але Богдана відмовилася. Забравши Злату і всоте подякувавши їм за все, Богдана поїхала додому. Вирішила, що їм поверне борг насамперед.