Розділ 30

— Я не проситиму тебе залишитись, — промовив, врешті випускаючи її з обіймів. — Хоч хочу цього понад усе.

Богдана заперечно хитнула головою:

— Не проси, бо я не залишуся.

— Тоді, можна, проведу тебе? — всміхнувся, ретельно приховуючи за усмішкою трохи суму та розчарування.

— Тільки якщо пообіцяєш не продавати мотоцикл, — відповіла Богдана. — І я не жартую.

У відповідь Натаніель відчинив двері, галантно пропускаючи її вперед.

Повільною ходою вони йшли вздовж вулиці, не перемовляючись більше жодним словом. Натаніель обережно торкнувся її руки. Богдана не відштовхнула його. Тоді він обхопив її пальці, сплітаючи зі своїми. Вона всміхнулася, дивлячись перед собою, і він теж всміхнувся. Обоє в ту мить відчували себе підлітками, котрі починають грати у кохання.

Роберт сидів на дворі маєтку, під вікнами вітальні, тримаючи в руках свіжу газету. Він не те що не визнавав свіжі новини в електронному вигляді, просто газета за сніданком була обов’язковим атрибутом. На овальному лозяному столику зі скляною стільницею парував чорний чай у чайнику, пахнули свіжі булочки з маслом, джем та звісно ж вівсянка. Роберт дійсно її любив.

Серйозним та зі зведеними на переніссі бровами, зануреним у газетну статтю, застав його Натаніель. Залишивши байк біля воріт, навіть не повертаючи на всипану гравієм доріжку, він пройшов до столика та присів у крісло, поряд з лавочкою, на котрій сидів Роберт.

— Доброго ранку, — промовив стримано Натаніель. — Що чутно в світі сьогодні?

Роберт повільно опустив газету та кивнув:

 — Доброго ранку, Нат. Світ котиться у прірву і нам, на жаль, його не спинити.

— Це сумно, — Натаніель зітхнув. Знав, що Роберту вкрай не подобається сучасна система світу і він всім серцем прив’язаний до старих цінностей.

— Ми це заслужили. Ми дійсно це заслужили, Нат, — Роберт кивнув на стіл. — Чай чи кава? Твоя вічна дилема.

— Та ні, я вже визначився: кава, — Натаніель знав, що мова йшла не лише про традиційний вранішній напій.

— Як взагалі твої справи? — Роберт поклав на тарілку булочку і граційно розрізавши її, змастив один шматок маслом.

На те дійство можна було дивитися вічно. Натаніель захоплювався дідовими манерами ще змалку, як і Різ.

— Я вже давненько не п’ю, якщо ти про це, — всміхнувся Натаніель. — Думаю, Різ тобі розказав, що в таунхаузі більше нема ні краплі алкоголю.

Обережно ковтнувши чаю з елегантної порцелянової чашечки, Роберт поглянув на поля, що розкинулися перед маєтком:

— Ти вважаєш, сила в тому аби в домі не було алкоголю зовсім, чи в тому, аби він там був, але не відчувати жаги, його випити?

— Я вже говорив тобі, що не алкоголік і ніколи ним не був, — Натаніель розмовляв спокійно та стримано, хоч та розмова йому не надто подобалася. Заради Богдани готовий був стерпіти все. — Навіть, якби в домі бар був заставлений сотнею пляшок з алкоголем, мені байдуже.

— Дозволь спитати, юна леді причетна якось до такого твого рішення?  — Роберт відкусив шматочок булочки, здобривши його яблучним джемом.

— Думаю, до такого мого рішення причетні всі потроху: Різ, ти, я сам і мабуть що так, Дана причетна теж, — Натаніель опустив погляд до своєї чашки з розписним синім візерунком. — Мабуть, вона була останньою кнопкою на спусковому механізмі.

— В такому разі, і ти, і я, маємо бути вдячні їй. І, відповідно, не залишитися перед нею в боргу, — Роберт ковтнув чаю, опускаючи чашку на мереживне порцелянове блюдце.

— Ти знаєш, як вона любить Карнарвон-Касл? Знаєш, як вірить в стару легенду, як… В мене відчуття, що вона…

— Сама причетна до тієї легенди? Частина її? — підказав Роберт, тримаючи на вустах легку усмішку. — Ти ніколи не вірив у легенди, називав їх дурнею, котру я вигадав разом з Ріаннон. Ти ж насміхався з нас обох, а тепер повірив?

— Дана надихнула мене вірити, — чесно відповів.

— Отже я маю бути вдячний юній леді вдвічі, — Роберт потягнувся за вівсянкою, повільно вимішуючи її срібною десертною ложкою.

— Справа не у вдячності. Не лише в ній. Дана подобається тобі, скажи правду? — спитав Натаніель, вже сам не розуміючи, куди веде та непроста розмова. — Ти відчув у ній щось близьке ще тоді, на набережній, коли проводив імпровізовану співбесіду. Якби не відчув тієї невидимої ниточки, того якогось містичного зв’язку, не взяв би на роботу до замку. Ти переконався в тому, коли вона була тут, коли грала на роялі… Ти бачиш її душевну схожість з мамою, відчуваєш в ній щось наше, як би дивно те не звучало.

— А що відчуваєш ти, Нат? — погляд Роберта став серйозним.

Натаніель мовчав. Не тому, що не знав, що відповісти, не тому, що боявся його реакції, не тому, що не хотів зізнаватися. Ні! Мовчав, бо не розумів, як насправді все те сприймає Роберт.

— Ти розгорнуто й зрозуміло вже неодноразово заявляв мені, що думаєш про роботу керуючого, про Карнарвон-Касл та ідеали родини Конвей. Я знаю, що твої принципи такі ж непохитні, як і мої власні, — Роберт відсунув тарілку з вівсянкою, прочистив горло та ковтнув води. — Вчора ж повідомив, що станеш керуючим. Мені потрібно знати істинну причину такої заяви. Я підозрюю, що це не твої переконання змінилися. Або ж юна леді зуміла розворушити в тоді почуття того, хто ти є і ким маєш стати. Або ж заради того, аби я виписав їй чек, ти готовий на все, навіть переступити через свої принципи. Якщо ж справа в останньому, тоді наша розмова набуває геть іншого значення.

— Скажу тобі відверто, бо знаю, як ти цінуєш відвертість у розмовах, — Натаніель сьорбнув свою каву, але відчував, що зовсім не має звичної насолоди від її смаку. — Все разом сформувало мою теперішню позицію щодо мого життя. Я мав достатньо часу, аби подумати над тим, що маю, чого хочу, та що можу досягти. Я знаю, що повинен зайняти твоє місце, як ти колись зайняв місце свого батька, а той — свого. Знаю, що це обов’язок всіх, хто носить прізвище Конвей.