Розділ 29

— Доброго вечора, любонько, — промовив Прітчард, а тоді зацікавлено поглянув на Натаніеля. — Вітаю, парубче.

— Сер Прітчард, Леді Прімроуз, — Натаніель чемно кивнув обом. — Дано, я зателефоную завтра і розкажу, які новини. Бувай.

— Дякую за допомогу, — Богдана всміхнулася йому на прощання, миттєво зосереджуючи увагу на подружжі Паррі. — Доброго вечора! Я дуже рада вас бачити. Не повірите, але сьогодні збиралася в гості. Прошу, проходьте, сідайте!

Старенькі ввійшли до вітальні і присіли на диван. Прітчард все так само зацікавлено спостерігав за Богданою, а Прімроуз роздивлялася навкруги, певно, аби побачити, чи Богдана змінювала щось у домі після Блу.

— Як ви? Ми вже давненько бачилися, — Богдана схвильовано сплела пальці. — Як щодо чашечки чаю? В мене є дуже смачний, якась там колекція…

— Присядь, любонько, — серйозно промовив Прітчард, киваючи на крісло навпроти дивану.

Богдана відчула, як на очі навертаються сльози. Вони знали, що сталося. Хтось, Богдана ще не знала хто саме, сказав їм, що в неї чортівня в житті і саме тому обоє приїхали до неї ввечері, навіть не дочікуючись ранку.

— Сер Прітчард, я хотіла запитати, чи не могли б Ви оглянути мою невеличку колекцію золотих прикрас та допомогти з їхнім якнайшвидшим продажом? — одразу почала Богдана.

— Звісно можу, — кивнув той.

— Але ми тут не тому, Дано, — лагідно обірвала його та усміхнулася Богдані Прімроуз.

— Нам телефонував Ділан Велс, — продовжив Прітчард. — Сьогодні по обіді. Він розповів, що в тебе склалася вкрай непроста життєва ситуація. Ми з Прімроуз вважаємо, що маємо допомогти тобі її подолати.

— Сер Прітчард! — Богдана відчувала себе жебрачкою, котра просить милостиню. — Ні, так справа не піде! Я хочу, аби Ви продали мої прикраси, а не…

— Дано, люба, ти не в тому положенні, аби встановлювати свої умови, — поблажливо всміхнувся Прітчард. — Ми не можемо покинути тебе в біді, бо ти не чужа нам. Ти ж бачиш, скільки людей стоять за твоєю спиною і підтримують. То твої люди! Справді твої.

— І ми пишаємося, що входимо до тих людей, — додала Прімроуз.

— Нам нічого повертати не потрібно. Це тобі подарунок за те, що вмієш слухати своє серце, що так любиш цей дім і що тобі не байдуже те, чим так дорожила наша Блу, — Прітчард підвівся. — Нам час! Відпочинь, бо маєш вкрай втомлений вигляд.

Богдана судомно ковтнула, не знаючи, що сказати на почуте.

— Чекаємо тебе завтра на чай після п’ятої, — додала Прімроуз, теж підіймаючись з дивану. — І в будь-який день та час, коли тобі того захочеться.

Богдана, не в змозі стримувати сльози, кинулася в обійми старенької, відчуваючи, як душу огортає омріяний спокій. Тепла рука Прітчарда опустилася на її плече, а за мить він обійняв її разом з Прімроуз.

— Нема чого лити сльози, любонько. Всі живі, це не кінець світу, отже все добре! Проблеми, то лише проблеми. Вони вирішуються.

— Лише тому, що світ має таких людей як ви обоє, як Кат, Гвен, Неріс і Натаніель, — прошепотіла Богдана.

— Запам’ятай просту істину, любонько, — сер Прітчард випустив її з обіймів і відчинив вхідні двері. — Якщо ти добра до світу, то й світ завжди буде добрим до тебе.

Взявшись за руки, вони пішли до свого раритетного автомобілю. Богдана ж стояла на порозі доти, поки Остін Вестмінстер не зник за рогом провулку.

Чек, залишений на столі у вітальні, був виписаний на п'ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів.

А тоді зателефонував невідомий номер і Богдана вже підсвідомо знала, хто то.

Натаніель не чекав до ранку. Він знав, що Роберт ніколи не приймає ніяких рішень зопалу. Завжди і в усьому йому потрібен час, аби обдумати та не допустити помилки. Натаніель мав дати йому той час.

Зателефонувавши і дочекавшись, коли Роберт прийме виклик, Натаніель одразу перейшов до справи.

— Так, Нат, — голос Роберта звучав трохи напружено.

— Вислухай мене, будь ласка, — промовив Натаніель, нервово закушуючи нижню губу.

— Звичайно, я слухаю, — голос Роберта напружився ще дуже. — Що сталося?

— Ти ж пам’ятаєш Дану? Звісно ти пам’ятаєш, — Натаніель намагався підібрати потрібні слова, аби пояснити все якомога точніше та коротше. — Вона купила таунхауз Блу, принаймні увесь час, відколи живе в Карнарвоні, так думала. Та кілька днів тому дізналася, що будинок — заставлений її чоловіком в одному з гвінеддських казино. Якщо Дана не виплатить борг, вони заберуть його. Замість того, аби вертати житло, її чоловік боягузливо втік до України і залишив її один на один з бандитами. Двічі вже вони її залякували, другий раз сьогодні в замку, ставлячи акцент на її малолітній дочці. Деякі жителі Карнарвону, котрим Дана не байдужа, вже зібрали для неї суму в дев’яносто тисяч, але потрібно ще сімдесят п’ять.

Роберт мовчав, уважно слухаючи, але навіть не намагався Натаніелю допомогти змалювати повноцінну картину тієї історії.

Натаніель витримав паузу, а тоді продовжив:

— Я розумію, що сума чимала, це чек не на десять-двадцять тисяч, але… Якщо вона не поверне борг, мало того, що вони привласнять собі таунхауз Блу, їй доведеться повернутися до України. Цього не можна дозволити. Спитай Різа, він теж багато знає про це, бо няньчить її доньку, і в них склалися доволі теплі дружні стосунки.  Якщо ти допоможеш…

Роберт все ще мовчав.

— Якщо ти допоможеш, я… Я стану керуючим Карнарвон-Касл, як ти й завжди хотів, — врешті промовив Натаніель, точно знаючи, що то його останній козир.

— Навіть так? — голос Роберта став хрипким і він прочистив горло.

— Даю слово! — важко видихнувши, пообіцяв Натаніель. — Допоможи їй. Я прошу тебе, дідусю.

— В почутій щойно історії мені зрозуміло все, окрім одного — врешті промовив Роберт. — Чому в твоєму голосі я чую стільки відчаю, коли ти говориш про неї?

Натаніель мить мовчав, а тоді втягуючи в себе повітря промовив:

— Бо, мабуть, я…

— Завтра вранці чекатиму тебе на сніданок, — різко обірвав його Роберт. — До нього я обдумаю почуте і дам тобі відповідь. І ти теж обдумаєш та даси відповідь мені.