Розділ 27

Коли заснула і коли прокинулася, Богдана не зрозуміла. Ніч не принесла полегшення, сльози не принесли полегшення, аналізування ситуації не принесло полегшення.

Богдану охопив страх. Вона залишилася одна-однісінька в чужій країні, один на один з серйозними проблемами, термін відстрочки яких доходив до свого завершення, а ще з нею була дочка, за котру тепер відповідала самотужки.

Щоб там і як, але поки Євген був поруч, увесь масштаб катастрофи, в котрій опинилася, Богдана насправді розуміла туманно, тепер же прояснилося настільки, що стало лячно.

Перша ідея, котра прийшла до неї, щойно Богдана розплющила очі, полягала в тому, аби негайно зібрати речі до валізи і схопивши Злату, мчати на найперший рейс до України.

Богдана сіла на ліжку, підтягаючи ковдру до грудей. Заплющивши очі, зробила кілька глибоких вдихів-видихів, намагаючись прогнати з тіла перші симптоми панічної атаки. Потім згадала вчорашню обіцянку леді Блу. Звучало те вкрай дивно, але воно було, і Богдана знала, що має обіцянку дотримати.

Справа ж була не лише в обіцянці, не лише в будинкові, не лише в Карнарвоні. На кону тепер стояло щось куди більше.

Вона була не сама. З нею були подруги, з нею були Натаніель та Різ і ще кілька людей, котрим не байдужа її доля. Вона не була сама!

Відчуваючи, як серцебиття сповільнюється і до норми повертається дихання, Богдана звелася з ліжка.

До виплати боргу залишалося вісім днів.

Наспіх п’ючи каву, Богдана зателефонувала Неріс, аби сказати, що забере Злату з собою на роботу. Тепер послуги Різа, як бебісітера, здавалися вже не дешевим задоволенням, залишати дочку з подругами теж було не виходом, бо кожна мала свої справи, записати до якогось літнього розважального закладу коштувало грошей, але й кожного дня брати з собою на роботу Богдана її не могла. Взагалі не знала, чи можна Злату взяти з собою до замку хоч день-другий. Звичайно не думала, що сер Роберт категорично заборонить, але й не сподівалася, що дозволить з радістю.

Неріс повідомила, що вони з Теддом запланували кемпінг з дітьми на кілька днів, на території «Ріверсайд Кемпінг», і Злата їде з ними. Богдана запротестувала, бо розуміла, що окрім своїх дітей, Неріс бере на себе ще й піклування про Злату, але подруга залишилася непохитною — вони все вирішили і Злата їде з ними. Єдине, про що попросила Неріс, привезти їй трохи речей з собою, враховуючи всю мінливість уельської погоди. Богдана запевнила, що по дорозі на роботу, протягом найближчої години, все завезе.

Замкнувши всі двері, Богдана вийшла на вулицю, стискаючи в руці Златину валізку, і подалася до автобусної зупинки.

Все намагалася зрозуміти, де Євген лишив автомобіль. Біля будинку, на звичному місці, його не було. Забрати з собою до України авто Євген звісно ж не міг. Чогось Богдана подумала, чи не продав його, аби купити квиток на літак. Як багато вона всього, виявилося, не розуміла.

Щойно вийшла з автобуса біля перехрестя, де жила Неріс, Богдана почула дзвінок свого телефону. Номер не визначався і те її неабияк насторожило, проте виходу не було. Богдана прийняла дзвінок. Чогось передчувала, що то сумнозвісні власники казино, але помилилася.

Телефонувала медсестра з рецепції стоматології. Вона запитала, коли Богдана планує забрати зі стоянки автомобіль лікаря Волошина. Додала, що він сказав, вона забере авто протягом кількох днів. Проте на власний розсуд вирішила Богдані все ж нагадати. Подумки подякувавши метикуватій дівчині, Богдана сказала, що забере автомобіль після роботи. Хотілося знати, що Євген наплів у стоматології про свій від’їзд, але не знала, як саме спитати, і вирішила, що до вечора зуміє вигадати щось більш-менш правдоподібне.

Маючи посвідчення, Богдана усвідомлювала, що було б набагато легше не продавати автомобіль, а користуватися ним самій, але сума боргу ще залишалася занадто високою.

Треба було перевірити баланси банківських карток, котрими вони з Євгеном володіли, та проблема полягала в тому, що доступу до жодної з них, Богдана не мала. Чомусь ніколи не цікавилася, що там на тих картках, повністю довірячи фінансові питання Євгену. Тепер знала, як дарма то все було і якою вона була дурепою.

На її власній карті, через котру отримувала зарплатню з роботи у замку, Богдана мала кілька тисяч фунтів стерлінгів, то були гроші на оплату комунальних послуг та закупівлю продуктів.

Чесно кажучи, Богдана ніколи ще не відчувала, як то жити у справжній скруті, як економити на речах першої необхідності, як виживати лише на акційних покупках і як відмовляти собі в найпростішому. Але добре розуміла, що мусить навчитися вже найближчим часом.

Злата виглядала щасливою та веселою. Вона запевнила Богдану, що дуже хоче на кемпінг з родиною Неріс. А Богдана не знала, як має повідомити, що її тато поїхав навіть не попрощавшись.

Неріс же одразу помітила, що Богдана виглядає ще більш блідою, аніж зазвичай, і одразу ж запитала про те. Богдана не знала, як сказати, що ще сталося, тому вирішила зробити все одним махом.

Присівши поряд зі Златою на диван у маленькій, але затишній вітальні Неріс, та сумно глянувши на подругу, Богдана схилила голову до Злати:

— Доню, люба, маю тобі сказати, що татко полетів до України.

— Чому? — очі малої широко розплющилися. — Без нас?

— Так, мила, без нас, — кивнула Богдана, намагаючись виглядати природньо спокійною та навіть усміхненою. — Виникли термінові справи, дорослі справи, котрі змусили його полетіти вчора ввечері. Але він передав, що вже дуже сумує за тобою і дуже сильно любить.

— А коли він повернеться? — Злата враз посумніла і на очі їй навернулися сльози.

Богдана знову поглянула на Неріс, котра завмерла на порозі вітальні, стискаючи в руках курточку однієї з доньок, а тоді провела долонею по волоссю Злати:

— Я не знаю і татко теж цього не знав. Гадаю, його відсутність буде тривалою. Мені шкода, мила.

— Але це не привід сумувати, красуне. Вірно? — кашлянувши, запитала Неріс, простягаючи Златі курточку. — Віднеси куртку дівчатам, будь ласка, і швиденько з’їж свій сніданок. Скоро ми вирушаємо в неймовірну подорож і я покажу тобі, де мешкають феї.