Розділ 26

— Ти віддав пиво у паб Джейкоба? — не зумів стримати усмішку Різ.

— Повір, я здивований не менше тебе, — засмівся Натаніель. — А Джейкоб який був здивований!

Хлопці одночасно зареготали, врешті споглядаючи результати своєї кількагодинної праці у батьківському гаражі. Тепер там кожен інструмент, кожна деталь, кожен цвях лежали на своєму законному місці.

— Нам ще вечерю готувати, — вдавано зітхнув Різ.

— Ну, можемо поїхати та перекусити десь в місті. Пригощаю. Я ж продав кілька ящиків пива, — знову розсміявся Натаніель.

— А може гайнемо до діда? Леді Роулі стовідсотково приготувала сьогодні щось смачнюче, — підморгнув Різ.

— Не перегинай. Може поки вистачить недільних обідів? — Натаніель не хмурився, навпаки, все ще усміхався.

— Він щасливий, що ти пом’якнув до нього, хоч цього, звісно, й не показує. Ти ж його знаєш: зірку з неба дістане, а от емоцію з себе витиснути, ну то вже ніяк, — продовжив Різ.

— Господи! Навіть не уявляю, щоб я без тебе робив, — промовив Натаніель, першим йдучи з гаража до будинку.

— Ой, давай без сарказму, — усміхнувся Різ.

— Нуль сарказму, лише правда, — серйозно відповів Натаніель. — Без тебе я б давно вже пропав.

Різ трохи знітився від почутого й після короткої мовчанки продовжив:

— Як на роботі?

— Це ти так тонко випитуєш, що нового між мною та Даною? — усмішка Натаніеля стала сумною. — Все як і було. Але це добре. Погано було б, якби не було навіть цього.

— В неї проблеми, — Різ зупинився на порозі ванної кімнати. — З тим слизняком мабуть. Вона нічого не казала тобі?

— Ні, — Натаніель напружився. — Сьогодні була вкрай засмучена і стомлена. Я спробував дізнатися, але ти ж її знаєш.

— Все добре і все прекрасно, — кивнув Різ. — Коли сидів зі Златою, чув як вона по телефону з Катріоною балакала. Я не знаю про що, але щось про Україну. Чи не надумала часом вернутися туди?!

В грудях Натаніеля боляче стиснулося.

Різ, розцінюючи його мовчанку по-своєму й не чекаючи відповіді, зачинив за собою двері ванної кімнати.

Натаніель сполоснув руки прямо у мийці і витягнувши з кишені старих джинсів телефон, пошукав у контактах номер Богдани. Дивився на нього, не наважуючись натиснути кнопку виклику. Опускав телефон на кухонну стільницю поряд і знову брав до рук, але не знав, чи варто телефонувати самому. Якщо вона не потребувала його допомоги, то хіба ж він міг пропонувати її силоміць?!

Швидко прогорнувши стрічку, Натаніель натиснув на виклик. Він телефонував Катріоні.

Євгена вдома не було і Богдана гадки не мала, де він дівся. Схопилася за телефон, аби спитати, а потім зрозуміла, що навіть знати не хоче.

Поки їхала до будинку, обдумала ситуацію і дійшла висновку, що треба продати автомобіль й продати золото, котре мала, а на решту брати позику в банку. Чим меншою була позика, тим швидше Богдана могла її виплатити і тим вірогідніше банк міг її видати.

Аби переконатися, що правильно все розуміє, Богдана написала повідомлення Гвен, бо не знала, де та і чи може розмовляти. Гвен зателефонувала хвилин через п’ять. Уважно вислухавши все, що розповіла Богдана, ще секунд десять мовчала, а тоді заговорила.

— Отже ти все таки вирішила боротися за будинок?

— Так, бо це мій дім! Я поверну борг, заберу акт купівлі-продажу і поставлю крапку в цій паршивій історії, Гвен. І я вже маю п’ятдесят тисяч, — твердо відповіла Богдана. — Хочу дізнатися, чи на решту мені дадуть позику в окружному банку.

— Думаю, що ти отримаєш позику без особливих зусиль. До того ж, в такому разі, ти маєш не п’ятдесят, а сімдесят тисяч, дівчино, — заявила Гвен з усмішкою, котру було відчутно навіть через телефон.

— Гвен, — Богдана знову відчула, як по щокам течуть сльози.

— Ти ж не думала, що ми стоятимемо осторонь? Я і дівчата? — гмикнула та.

В телефоні почувся якийсь звук, котрий заважав нормально чути Гвен. Богдана відхилила телефон від вуха і глянула на дисплей. То до неї намагалася додзвонитися Катріона.

— Кат телефонує, — промовила.

— Гаразд, перемикайся. А я знайду у нашого ріелтора номер телефону того чоловіка, що займався таунхаузом. Ми мусимо якось вийти на них і повідомити, що теж знаємо як діють закони у цій країні, — Гвен була в своїй стихії, і в ній була воістину неймовірною.

Богдана всміхнулася й швидко промовила:

— Люблю тебе, подруго.

Гвен розсміялася:

— Таки дечому Кат тебе й справді навчила. І я. Бувай!

Перемкнувши лінію на інший номер, Богдана почула захекану Катріону. Та повідомила, що вони вже виїхали з Фолкерку. Богдана намагалася обурюватися такому рішенню, але Катріона її зовсім не слухала. Не даючи вставити навіть кілька слів, розповідала, що вони відпочили вже і час додому. Богдана запитала, що їй сказали Гвен та Неріс і додала, про що хвилину тому повідомила Гвен сама. Катріона відповіла, що навіть не сумнівалася в почутому. Запевнила, що ще з самого початку всієї історії знала, що Богдана нізащо не віддасть таунхауз Блу. Богдана на те лиш всміхнулася.

— Ти ще щось хочеш сказати мені? — Богдана зрозуміла, що є щось, що Катріона не озвучила, а таке бувало не часто.

— Я ще не вирішила, чи хочу, — спокійно відповіла Катріона.

Богдана не очікувала подібної відповіді, тому не одразу знайшла, що на таке відповісти.

— В дорозі все гарненько обдумаю і по приїзді побачу, чи варто, — продовжила Катріона.

— Хоч скажи, чого чи кого це стосується, — Богдана не розуміла, чи образитися їй, чи перевести все в недолугий жарт.

— Ні, не буду, — мовби мова йшла про вибір хліба в магазині, відмахнулася Катріона. — Ти скажи, вже врешті дала Євгену копняка?

— Гадки не маю, де він і не хочу мати, — Богдана згадала останню їхню розмову.

— Ясно, — наче нічого іншого й не чекала, пробурмотіла Катріона. — Гаразд. Відпочивай. Скоро побачимось. Люблю, подруго.