Розділ 25

Матір була непохитною. Непохитним та розлюченим був і батько. Обоє дивилися на Богдану через екран телефону і здавалося, готові пускати з очей блискавки.

— Сто шістдесят тисяч фунтів стерлінгів — не підйомна сума, Богдано, — промовив батько. — Це кілька мільйонів гривень. Ти розумієш?

— Вона не буде ні за що платити! — відрізала матір. — З якого дива? Збираєш свої речі, збираєш Злату і на завтрашній ранок береш квиток додому. А все інше не має значення!

— Я вдома, — спокійно відповіла Богдана. — І не прошу ваших грошей, тату.

— Справа не в грошах, — знову промовила матір. — Ми могли б принаймні спробувати зібрати половину, чимось допоміг би Сергій, чимось його друзі та колеги, але! Це не твій борг і не тобі його гасити. Нехай з тим, що накоїв, розбирається Євген. Він сам має розплачуватись за свої помилки. Мусить вже, врешті, навчитися. До того ж, при поверненні — подай на розлучення. Це, думаю, вже теж навіть не обговорюється.

— Тобі легко з боку судити, мамо, а я прожила з ним понад десять років, — геть тихо відповіла Богдана. Почувалася вкрай змореною та виснаженою.

— Знаю, але це не кінець життя і не катастрофа вселенського масштабу. Повернешся додому, почнеш нове життя. От побачиш, що воно буде кращим, аніж попереднє. Натовчені гулі не дадуть робити ті ж самі помилки, — жорстко та безапеляційно продовжувала матір. — І перестань називати те місце домом.

— Але це мій дім. Справді мій дім. Євген може робити, що захоче, мені до нього байдуже, але тут моє місце. Я не хочу нікуди повертатись.

— Ти не розумієш…

— Мамо, чи не вперше в житті я розумію все так чітко, як ніколи раніше. Я люблю Україну і завжди любитиму всім серцем, але моє місце справді тут. Ти ніколи цього не зрозумієш, бо маєш геть інше світосприйняття, — м’яко обірвала її Богдана.

— Як тонко натякнула, що я черства й безсердечна, — чи то з образою, чи жартома, відповіла матір.

— Нічого подібного, я зовсім не про те, — зітхнула Богдана.

— Наше рішення ти почула, дочко, — знову приєднався до розмови батько. — Ти маєш повернутися до України. Все!

— Ні, тату, — хитнула головою Богдана. — Це рішення мені не підходить і я на нього не пристану.

— Гаразд, — жорстко обірвала їх обох матір. — Ти доросла дівчинка і сама маєш розуміти, як чинити зі своїм життям. Проте не забувай, що несеш відповідальність за свою дитину. Твої бажання звісно мають вагу, але не більшу, аніж благополуччя твоєї доньки. Подумай над цими словами і зрозумій всю їхню суть.

— Бувай, дочко, — батько вимкнув відео-зв'язок.

Матір навіть не попрощалася.

Цілу ніч Богдана не могла заснути. Заплющувала очі і одразу ж розплющувала їх, вдивляючись у спотворені силуети меблів навколо у слабкому світлі нічника з коридору через прочинені двері. На душі шкребло і нашіптувало, що матір вкотре вже мала рацію, а вона, Богдана, вкотре помилялася. Дійсно, на її руках була Злата і її добробутом Богдана не мала права ризикувати. Але ж і залишати таунхауз Блу, покидати Карнарвон та всіх його мешканців, котрі замінили родину, було нестерпно боляче.

А на ранок повернувся Євген.

Щойно побачивши у вікно вітальні їхній автомобіль та зачувши, як клацнув дверний замок, Богдана сіла на диван і скосила погляд на годинник. Було о пів на восьму ранку.

Євген помітив її у вітальні і повільно опустивши сумку на підлогу передпокою, ступив на поріг. Богдана вичікувально дивилася на нього, але не говорила й слова.

— Отже вже все знаєш? — врешті спитав. — Винаймала детектива?

— Це не знадобилося, — відповіла вкрай спокійно. — Твої «друзі» приїжджали сюди і попросили передати, що термін твоєї відстрочки давно скінчився.

— Вони ж казали, що… Мала як? — спитав, так і залишаючись на порозі вітальні.

— А що, думаєш, вони розпускали руки, чи ще щось? — жорстко спитала у відповідь.

— Ні! Що ти кажеш?! Вони не такі. Вони нормальні мужики, просто…

— Як давно ти граєш? — Богдана знову глянула на годинник. Вже пора було виходити на автобус до замку. Роботу ж ніхто не відміняв.

— Ні в що я не граю, то просто… — Євген почухав потилицю. — Чого ти мене винним робиш? Я намагався заробити для вас з малою, аби ви не потребували нічого. Ти що не розумієш?

— Он воно як? То це через нас? — усміхнулася Богдана. — Не можу зрозуміти, як за личиною дорослого чоловіка, ерудованого у багатьох темах, котрий чудово розбирається у психології, захоплюється політикою, а ще й до того всього успішний дантист, стільки років ховався недалекий хлопчик-нарцис з катастрофічно завищеним відчуттям власної значущості. Котрий, як виявилося, ще й не викинув з голови юнацькі дурощі — азартні ігри.

— А гарно ж ти все обкрутила і зробила мене винним, — Євген так впевнено говорив ту дурню, що, здавалося, сам в неї й вірив.

— Ти програв всі гроші, котрі, ми тримали на картках на покупку будинку? — спитала прямо.

— Я заплатив їм п’ятдесят п’ять тисяч! — закричав Євген. — Я заплатив!

— Якби ти не зображував з себе того, хто знає краще за всіх, то міг би купити цей дім за сто дев’яносто тисяч, а не двісті двадцять, або міг заплатити десять відсотків від вартості, а решту виплачувати кредитом, а ще не зв’язався б з бандюгами. Якби ж лишень ти мав мізки, Євгене! — врешті закричала Богдана. — З чого ти платитимеш? Скільки в тебе є грошей?

— Мені обіцяли допомогти. Я все вирішую, — Євген ще намагався вдавати, що тримає ситуацію під контролем, але Богдані наче пелена з очей спала.

Вона раптом усвідомила, що нічого Євген вже не вирішить, що в нього нема грошей, аби виплатити борг, і що він навіть гадки не має, що робити далі. Якщо Богдана хотіла зберегти таунхауз, то гроші на погашення боргу мала шукати сама. Або ж, як сказали батьки, мусила повертатися до України.

— Вбити вони теж можуть? — спитала.

— Ні! Ти тупих фільмів передивилася? — Євген таки підійшов до крісла у вітальні і присів, знову запускаючи п’ятірню у волосся. — Поговори зі своїми друзями. Ти ж казала, керуючий замком — аристократ… Ми все вернемо. Як тільки я стану на ноги, підіймуся вище, в нас все буде…