Розділ 24

Оуен одразу помітив, що з Богданою щось не те. Зазвичай вона була зібраною на уроках з водіння. Могла, звісно, десь розгубитися, але в такому стані, як в той день, була вперше. Оуен навмисно відтягував час до початку іспиту, спостерігаючи за нею з під капоту автомобілю. Врешті не втримавшись, підізвав її до себе.

Богдана здивовано звела погляд до нього, спираючись до дверцят авто:

— Щось не так?

— Це ти мені скажи, — Оуен схрестив руки на дужих грудях. Чогось він їй нагадував древніх валлійських воїнів, але й не дивно, бо ж таки був їхнім нащадком. — Я вже непогано знаю тебе, Дано. Ми провели не мало годин разом у цьому авто на дорогах Гвінедду. Ти — старанна учениця. Ти доклала так багато зусиль до того, аби дійти аж до іспиту. І найголовніше, я знаю, на що ти здатна. Сьогодні не твій день. Буде краще, якщо я перенесу іспит.

— Ні, я готова, — заперечила Богдана.

— Ти — не готова! — хитнув головою Оуен. — Дай собі кілька днів. Зберись з думками, відпочинь, приведи до ладу нерви, а тоді приходь.

Богдана дивилася на нього, намагаючись сформулювати гідну відповідь, але не могла. Не знала, як пояснити те, що відбувалося в її голові та в її житті.

— Все. Йди додому, Дано, — Оуен повільно пішов до приміщення водійської школи.

— Зачекайте! — врешті кинулася за ним. — Не думаю, що матиму в подальшому момент, кращий за цей. В моєму житті сталася така ситуація, що навряд чи найближчим часом я приведу до ладу нерви і все інше, про що Ви сказали. Може таке статися, що мені взагалі доведеться повернутися назад до України… Саме через те, що було витрачено купу наших спільних сил та часу, я не можу все втратити.

Оуен з розумінням поглянув на Богдану:

— Гм… Якщо справа така… Чи можу я чимось допомогти тобі?

— Ні, не можете, — хитнула головою Богдана. — Дякую.

— То може тоді варто поговорити про це? Інколи вміння співрозмовника вислухати та якась слушна порада — то вже вирішення частини проблеми, — Оуен м’яко всміхнувся.

Богдана хотіла заперечити, сказати, що не хоче навантажувати його ситуацією, на котру він ніяк не може вплинути, і взагалі, воно йому ні до чого, але натомість лиш ствердно всміхнулася.

— Бачу усмішку на твоєму обличчі, отже час сідати за кермо, — Оуен галантно відчинив їй дверцята з боку водія. — Прошу!

Натаніель і не думав, що Богдана зателефонує йому, але чогось все одно сподівався. В душі чекав на той дзвінок, як в дитинстві чекав Різдвяного дива. А ще Натаніель відчував, що починає сумувати за нею.

То було незвично. Взагалі почуття, котрі в ньому викликала Богдана, були вкрай не звичні. Ні, в нього були стосунки, в нього були дівчата, в нього були до них почуття та емоції. Але для жодної не хотілось змінитися, не хотілось стати кращим. А для Богдани хотілось! Він хотів бути для неї хорошим, не таким, яким вона вже звикла його бачити з моменту, коли зустріла вперше.

— Про що ти думаєш? — за спиною почувся голос Різа і за мить він опустився на сходину ганку, простягаючи чашку з ароматною кавою.

— Дякую, — всміхнувся Натаніель, вдихаючи аромат кави з нотками шоколаду. — В нас щось новеньке? Пахне приємно.

— Вже вдруге купую цю каву, мені так зайшла. Аромат ідеальний для таких шокоголіків як я, — усміхнувся Різ, а тоді дещо сумніше додав. — Ти ж не часто п’єш каву вдома, а якщо й п’єш, то з коньяком.

Натаніель відчув різкий укол провини і опустив голову до своїх кросівок:

— Я добряче завинив перед тобою за ці місяці. Та й мабуть за увесь інший час теж.

— Що було, те вже було. Треба дивитися лише вперед, — відповів Різ. — Так мама казала.

— Ти пам’ятаєш?! — гірко всміхнувся Натаніель. — Я й перед нею завинив, Різ. Дуже завинив, а пробачення попросити так і не встиг. Завжди думав, що маю попереду купу часу, а насправді ж ні. Насправді з кожним днем часу все менше й менше.

Різ ковтнув кави зі своєї чашки й лагідно всміхнувся. В тій усмішці вгадувалися риси Ріаннон, хоча насправді обидва хлопці зовнішньо мало були на неї схожі.

— Мама любила нас. Обожнювала. І я точно знаю, що не тримала на тебе образ, — після короткої мовчанки, промовив Різ. — Ти мусиш припинити картати себе за те, що не в змозі змінити. Це б її дуже засмутило.

— Вона мала так багато терпіння до мене. Увесь час вірила, що шукаю себе та свій шлях в житті. Вірила, що неодмінно його знайду і полишу життя, котрим живу.

— Хіба ж воно не так врешті сталося? — Різ знову ковтнув кави. — Ти поїхав на недільний обід до маєтку, ти вже кілька днів тверезий… Це і є перші зміни, Нат.

Натаніель мовчав, легенько збовтуючи свою каву в чашці.

— З малого починається велике. Варто лиш почати, — Різ теж поглянув кудись за верхівки будинків навпроти. — Це теж мама казала.

— Ситуація з Даною, — врешті промовив Натаніель. — Мені, гадаю, варто прояснити її, бо…

—Переді мною виправдовуватись не треба, — хитнув головою Різ. — Я твій брат.

— Між нами нічого нема. І, в принципі, бути не може. Ми — друзі. На таке, принаймні, вона згодна.

Різ розуміюче кивнув:

— А ти згоден?

— Не думаю, що мої бажання тут мають якесь значення. Хоча так, я згоден навіть на таке.

— Її чоловік — слизняк, — якось по-підлітковому, не звично для нього, промовив Різ.

— Але він її чоловік, — криво всміхнувся Натаніель.

— Ти через неї? — раптом спитав Різ серйозно. — Через неї більше не п’єш?

— Не знаю, — чесно відповів Натаніель. — Мабуть.

— Не хочу, аби ти знову почав, — тепер в голосі Різа звучала дитяча наївність і те зачепило Натаніеля чи не найбільше від початку їхньої розмови. Різ підвівся, не даючи йому відповісти. — Мені час. Дана сьогодні здає іспит у водійській школі, маю посидіти зі Златою. Неріс з ранку забрала її разом зі своїми на аква-грим у парк, скоро мають повернутись.

— Тоді не запізнюйся, — відповів Натаніель. — І дякую за каву.