Розділ 23

Богдана відскочила від Євгена, ніби ошпарена, болячи вдаряючись об край ванни. Дивилася на нього широко розплющеними очима, але в них був не страх, а гнів.

— Ти збожеволів? — проговорила стримано, але не знала, скільки зуміє себе тримати в руках.

— Не я! Ти збожеволіла. Не знаю, чим тобі промили мізки твої друзяки, але промили добре, — відрізав Євген.

— О, так! Тобі завжди всі винні, окрім тебе самого, — не здавалася Богдана. — В Україні мої батьки, тут мої друзі. І не смій називати їх бродячим цирком, бо сам навіть їхнього мізинця не вартуєш.

— Звісно ж! — ядуче розсміявся Євген. — Звісно! Для тебе вони ідеальні, бо ти нормальних людей не знаєш. Нормальні з тобою не товаришують. Ти жінка, котра загралася в дитячі ігри та не вийшла з образу квіточки-принцеси!

— То чого ти одружився зі мною? — запитала прямо.

— Бо думав, що зроблю з тебе людину! — Євген продовжував всміхатися. — Що, правда очі ріже?

— Ні! — теж всміхнулася Богдана, — Я така, яка є. І переробляти себе чи підлаштовуватись під когось не буду. Не зробила це протягом десяти років, не зроблю і тепер. Я вже цього так не залишу, Євгене. Я дізнаюся, що насправді передувало покупці таунхаузу і де документи.

— Нема що дізнаватися, — ті слова, він виплюнув їй в обличчя. — Шукай, Шерлок Хомс ходячий.

— І знайду. А тепер забирайся з ванної і більше ніколи не смій тягнути до мене свої лапи, бо викличу копів! — заявила, переводячи подих.

— Та кому ти треба, істеричка чортова?! — Євген ступив за поріг. — Ще жалкуватимеш про кожне образливе слово, сказане мені сьогодні. От побачиш!

— Боже! Роби щось зі своєю завищеною самооцінкою, бо до добра вона не доведе, — Богдана простежила, як він зачинив двері, а тоді стиснула руками край раковини, намагаючись припинити нервове тремтіння в усьому тілі.

Ввечері наступного дня повернулася Злата. Дівчинка була на диво засмаглою, а ще страшенно радісною та не замовкала ні на мить, розповідаючи про всі пригоди, котрі сталися з нею на екскурсії. Богдана з усмішкою слухала її, готуючи вечерю.

Євген прийшов з роботи без запізнень, але до Злати особливої цікавості не проявив. Богдану те зачепило чи не найбільше. Щоб там між ними не сталося, але донька ні в чому винна не була, і не бачивши її більше трьох тижнів, Євген мав проявити хоч трохи тепла та зацікавленості.

Думки свої Богдана не озвучувала. Не хотілося знову починати сварку та ще й перед Златою.

— На кілька днів їду до Бангору, — промовив за вечерею Євген. — Рішення купити будинок у Карнарвоні було поспішним та необдуманим. Мушу визнати, що я помилився. Тут нема перспектив.

— Що це означає, татку? — запитала Злата, ретельно жуючи м’ясне суфле. — Ми знову переїдемо?

— А чом би й ні, люба? — всміхнувся їй Євген, а тоді скоса глянув на Богдану. — Хіба нас тут щось тримає?

— Але я не хочу більше переїжджати. Мені подобається тут, тату! — Златині очі наповнилися сльозами. — Мені подобається школа, мої нові друзі…

— Злато, заспокойся!  — втрутилася в розмову Богдана. — Ми нікуди не переїжджаємо.

Євген мовчки встав з-за столу і вийшов з кухні. Богдана глянула на Злату й підбадьорливо всміхнулася.

— Тато не в гуморі? — спитала Злата, опускаючи голову до тарілки. — Я не хочу, аби ви сварилися через мене, але й не хочу їхати звідси. Я люблю наш дім. Тут добре.

— Доню, повторюю, ми нікуди не переїжджатимемо, — Богдана лагідно заправила їй за вушко пасмо волосся. — Я теж люблю наш дім.

Наступного дня Євген заявив Богдані, що вона налаштовує Злату проти нього і зібравши дорожню сумку поїхав до Бангору. Богдана наказала собі всі їхні проблеми відсунути на задній план, бо на неї чекав іспит у водійській школі. Все решта на цей період мусило стати другорядним.

Та сталося непередбачуване.

Прокинувшись на світанку, що вже увійшло в звичку, Богдана зробила собі кави й ще у піжамі подалася на невеличкий, але такий вже рідний ганок. Присівши на сходини, привітно всміхнулася сусіду, що вийшов на ранкову пробіжку, у відповідь змахнула сусідці, що підстригала троянди. Сусіди з-за фургону навпроти гукнули доброго ранку, збиралися на кемпінг.

Богдана почувалася вдома. Вона почувалася в тому тихому й затишному провулку справді вдома.

Згадалася Катріона та її слова. Як все ж таки тонко відчувала подруга її настрій та внутрішні переживання. Вона говорила те, про що Богдана думала, але не дозволяла собі зізнатися вголос. А ще її вже так добре відчував Натаніель. Те і лякало, і втішало водночас. І Богдана не знала, чого було більше.

Навпроти таунхазу зупинився чорний позашляховик. Богдана звернула увагу на нього лиш тому, що він чимось нагадав автомобіль Роберта, чи ж Натаніеля. Зацікавлено придивляючись до двох чоловіків, котрі повільно вийшли з позашляховика і роззирнулися, Богдана одразу зрозуміла, що вони не місцеві, чи й навіть вперше на Бро Хелен. Приязно всміхнулася, коли чоловіки наблизилися до її хвіртки.

— Доброго ранку, — промовила, коли чоловіки зацікавлено глянули на таунхауз. — Когось шукаєте?

— Так. Одну людину, — відповів перший з чоловіків, одягнутий у сорочку та штани темного кольору.

Інший виглядав як тренер, що щойно вийшов з спортзалу.

— Не знаю, чи зумію допомогти, я живу тут недавно, — відповіла Богдана.

Чоловіки знову перезирнулися і той, що був у сорочці та штанях, продовжив розмову.

— Нам потрібен Євген Волошин, — дещо на англійський манер промовив.

— Лікар Волошин поїхав у справах до Бангору, — Богдана миттєво напружилася.

— Лікар? — той, що був у спортивному одязі, не стримав сміх, перекидаючи в роті жуйкою.

Богдана нервово ковтнула і краєм ока зиркнула, чи не прокинулася раптом Злата та не вибігла на поріг. Опустивши чашку на сходину, вона підвелася та ступила крок до хвіртки:

— Хто ви і в чому справа?

—Ви, я так розумію, дружина? — чоловіки знову перезирнулися і «інтелігент» зміряв її з ніг до голови.