Розділ 22

Широко розплющеними очима Богдана дивилася на Натаніеля.

Він знав! Знав, про що вона думала, знав, про що хотіла запитати, знав, що готова була тепер відстоювати перед усім світом, якби знадобилося. Вона вірила навіть більше, аніж будь-коли вірив він сам.

 —  Вона… — нарешті заговорила Богдана.

— Дуже красива! — допоміг з усмішкою Різ. — Звісно портретист додав зображенню облюбованого середньовічного драматизму, але мама справді схожа на себе. На відміну від декількох інших наших родичів на цих портретах.

— Надзвичайно якісна робота, — Богдана намагалася не дивитися на Натаніеля, бо не знала, яку позицію в цій історії обирає він. — Чи що там кажуть. Я далека від мистецтва живопису.

— Тобі ближче музичне мистецтво, — ніби саме-собою, промовив Різ. — Якщо справді цікаво, можу принести сімейні альбоми. Там безліч всього. Тобі сподобається, я впевнений.

— З задоволенням подивлюся, — щиро відповіла Богдана.

— Прошу до вітальні, — на порозі показався Роберт. — Приємно, що Вам сподобався портрет моєї дочки. На ньому вона у вісімнадцятирічному віці, студентка Уельського університету. Ріаннон могла б обрати будь-який університет Великобританії. З її знаннями та наполегливістю будь-який мав би з честь запросити до себе. Але обрала Уельс!

— Як істинна валлійка, — всміхнулася Богдана і сама здивувалася, як природньо те злетіло з її вуст.

— Саме так, — хитнув головою Роберт, киваючи їй присісти на високий диван у вікторіанському стилі.

Вітальня була величезною і тому ділилася простором з їдальнею. Візуально зони розділяли два товсті ворсисті килими, кинуті на добротний дубовий паркет. Взагалі кімната була просторою, не перевантаженою меблями й текстилем, світлою і наповненою якоюсь приємною свіжістю. Особливо Богдані був до душі гаптований золотою ниткою білосніжний тюль, що елегантно ледь колихався на вікнах.

У кутку біля одного з вікон стояв неймовірний старовинний рояль з темного полірованого дерева.

Обід плавно перетікав у ранню вечерю. Розмовляли жваво та легко, торкалися різноманітних тем і Богдана відчувала, що в будь-якій їй затишно. Почувалася в компанії Конвея, його онуків та вже не молодої економки, леді Роулі, на диво вільно й приємно. Леді Роулі, як виявилося, працювала у маєтку вже понад тридцять п’ять років і тому давно стала частиною родини та мала в ній вагоме слово. До того ж виконувала обов’язки як куховарки, так і няньки, так і садівниці. І то ще був не увесь перелік, як сміючись зізналася Богдані. Страви на столі виявилися неймовірними, тому Богдана не втратила можливість про те сказати. Леді Роулі була вкрай втішена почутим.

Потім переглядали фотоальбоми. Всі передивитись за один вечір часу не вистачило б точно, бо в тих світлинах дбайливо береглася понад вікова історія Конвеїв. Роберт зауважив, що часу дивитися в Богдани ще вистачить. Вона ж відмітила, що хто б там що не говорив про відмінності між портретом та світлинами Ріаннон, схожість була феноменальною. Що в юному віці, що вже у більш зрілому, Ріаннон Конвей-Гарланд була навдивовижу вродливою і навдивовижу нагадувала Ріаннон з легенди Карнарвонського замку.

Краєм кутового зору Богдана поглядала на Натаніеля, котрий сидів у кріслі навпроти дивану та спостерігав за жвавим обговоренням світлин та історій, що їм передували. На диво, він виглядав не похмуро, не розпачливо, а розслаблено й умиротворено. Таким Богдана бачила його вперше.

А потім Роберт запропонував Богдані зіграти.

Розгублено та схвильовано вона оглянула присутніх, але нічого окрім щирого підбадьорення в їхніх поглядах не побачила. Навіть Натаніель зацікавлено дивився на неї і на його вустах виднілася легка усмішка.

Богдана підійшла до роялю та присіла на елегантний дерев’яний табурет. Попередила, що не грала більше двох місяців, а професійні партії не виконувала вже понад сім років. Зробила кілька глибоких вдихів-видихів, представила назву композиції, котру любила чи не найбільше серед усіх, що коли-небудь виконувала, і опустила пальці на чорно-білі клавіші.

По вітальні полилася ніжна мелодія, котра набирала грандіозних високих нот з кожним доторком тонких довгих пальців до клавіш.

І не було більше вітальні Конвей-манор, не було за вікном грози, не бушував десь перед стінами Карнарвону шторм, не було суму, болю та відчаю. Була лише фантастично красива музика, котра лилася з Богданиної душі через клавіші роялю, зачаровуючи кожного, хто був десь за її спиною.

Вдаривши по клавішам востаннє, Богдана на кілька секунд затихла, а тоді повільно повернулася обличчям до вітальні. По щокам леді Роулі повільно котилися крапельки сліз, Різ дивився на неї від захвату роззявивши рота, сер Роберт був враженим до глибини душі, те виднілося на серйозному обличчі, а Натаніель… Натаніель, здавалося, навіть не дихав, дивлячись просто їй у вічі.

Богдана ковтнула, й сама шокована тим, як зуміла зіграти, і мило всміхнулася.

— Думаю, питання між музиканткою та віртуозкою більше стояти не повинно, — врешті промовив Роберт. Тим він дав відповідь на питання, поставлене якось на набережній біля Карнарвон-Касл.

Богдана знала, що то була чи не найвища його похвала.

— Думаю, що так, — ствердно відповіла, а тоді глянула на маятник, котрий висів на стіні позаду дивану. Вже перевалило за восьму вечора.

Час казки минув, потрібно було повертатися до реальності. Потрібно було повертатися до Карнарвону, до таунхаузу, до Євгена.

Помічаючи той сумний погляд, Роберт підвівся:

— Розумію, що вже запізно і ми не можемо просити Вас про ще одну партію, юна леді.

— Я б з радістю, але мені справді час, — розвела руками Богдана.

— Радуйте нас своїми відвідинами якомога частіше, леді Дано, — попросила з усмішкою економка.

— Рояль до Ваших послуг, юна леді, — всміхнувся й Роберт.

— Я дуже вдячна за такий прийом. Я дуже щаслива, — не приховуючи емоцій, мовила Богдана. — Різ, ти можеш викликати для мене таксі?