Розділ 21

Після душевної розмови з Катріоною, Богдана зателефонувала Гвен. Подруга повідомила, що працює з клієнтом і не може розмовляти, але додала, що новин поки нема. Вона чекає відповідь на свій офіційний запит до банку. Богдана розуміла, якщо запит був офіційним, отже справа набирала справді серйозних обертів.

Богдані стало погано. Голова тріщала від болю, нудило так сильно, як мабуть нудило ще під час вагітності Златою. Певно підскочив артеріальний тиск, бо нічим іншим пояснити свій стан, вона не могла. Серце підказувало, що насувається щось вкрай погане.

Пізніше через відео-зв'язок зателефонував Сергій. Терпляче вислухавши його, Богдана врешті теж розповіла все, що в неї відбувалося. Брат був, м’яко кажучи, здивованим поведінці Євгена. В його очах друг завжди був хоч і авантюристом по життю, але гідним сестри однозначно. Богдана зрозуміла, що Сергій засмучений чи не більше, аніж вона сама. Про Натаніеля та Різа теж умисно згадала, лиш про поцілунок розсудливо змовчала.

Прощалися на невеселій ноті. Сергій не запитав, чи можна розповісти батькам, тому Богдана знала, що варто очікувати материного дзвінка з години на годину. Внутрішньо готуючись до словесної битви в стилі Перл-Харбор, Богдана заварила трав’яного чаю, але навіть ковтка не зробила. Не могла себе змусити.

Присівши на диван, вона заплющила очі і уява знову змалювала ту дощову ніч перед її будинком і Натаніеля.

Богдана знала, що він — останнє, про що їй вартувало думати саме тепер. Вона й не хотіла думати, але свідомість вирішила інакше, все малюючи й малюючи мить, коли його погляд був спрямований їй кудись у саму душу, а його холодні, з присмаком віскі, вуста торкалися її розімкнутих вуст.

Як не змушувала себе відчувати, що її не зачепило, з відчаєм визнала, що той поцілунок, не важливо, чого він насправді стався, їй сподобався.

— Та що ж мені таке? — прошепотіла, затуляючи обличчя тремтячими долонями. — Що зі мною таке?

Матір так і не зателефонувала.

Євген повернувся після опівночі і ліг спати у вітальні. Богдана чула, як грюкав посудом на кухні, як вовтузився у ванній, але навіть не підіймалася з ліжка. Ні бачити його, ні говорити з ним не хотілося.

А вранці вона пішла на роботу.

Погода раптово, і разом з тим звично для Уельсу, вкрай зіпсувалася. До полудня внутрішній двір Карнарвон-Касл спорожнів, а після першої дня спорожніли й вежі, в котрих були різноманітні музеї.

Богдана сиділа на своєму стільчику, час від часу поглядаючи на доверху заповнені браслетами ящики. Задумливо хитала стопою ноги, перекинутої на другу ногу, підперши підборіддя долонею. Час повз ліниво, але Богдана була тому рада. Додому не хотілося. Не хотілося бачитися з Євгеном, бо з ним довелося б починати розмову.

— Додому! — зненацька прощебетала Скай, зазираючи до Богданиного тамбуру. — Сер Роберт відпустив всіх додому через негоду. Кажуть, насувається шторм.

— Шторм? Тут, у Карнарвоні? — здивувалася Богдана, встаючи зі стільця.

— Звісно! За стіною затока, а вона впадає куди? Вірно, в Ірландське море, — блиснула знаннями географії Скай. — До завтра, Дано.

Богдана повільно змахнула їй рукою, все ще опрацьовуючи в голові почуту інформацію. Шторм вона бачила хіба-що по телевізору, а в житті — жодного разу.

Глянувши на величезний годинник, котрий висів над Орлиною вежею, Богдана на мить задумалася. Ідея прийшла блискавично й була геть спонтанною, але мала право на існування.

Швидко вона перенесла ящики назад до ніші, бо нагодився Чедд з допомогою. А тоді, підхопивши сумку, звісно ж ані парасольки, ані куртки не мала з собою, зачинила тамбур. Змахнувши Пенні на прощання, Богдана поспішила на вулицю, роздивляючись на площі хоч одне вільне таксі. Нарешті побачивши одинокий автомобіль зі знайомими шашечками на даху, постукала у віконце водія.

— Добрий день, леді. Чим можу допомогти? — ввічливо запитав чоловік, підтягаючи воріт теплої сорочки.

— Мені треба в одне місце, але не знаю, де саме воно знаходиться, — винувато всміхнулася Богдана, стискаючись від рвучких поривів вітру. — Мені треба до маєтку Конвей.

— Сідайте швидше, — усміхнувся водій. — Я чудово знаю, де це місце знаходиться.

Залишивши позаду Замкову площу, таксі поїхало в бік частини міста, де жила Богдана. Проїжджаючи центральною трасою 4872, повз вулицю Бро Хелен, Богдана подумала, що варто все ж попросити водія зупинитися, оплатити проїзд та піти додому, але сама себе подумки зупинила. Опинившись на виїзді з Карнарвону, таксі рушило по Пулелі-роуд, в бік, котрим Богдана приїхала з Кардіффа. Проте одразу ж звернуло на Пант-роуд і вони опинилися на вузькій дорозі, з дбайливо відмежованими тесаним камінням узбіччями. Ті підперті кам’яними мурами лісосмуги, що відділяли населені пункти, бути симпатичними і дуже вже старими.

Напис на вказівникові одразу ж кинувся в очі і Богдана зрозуміла, що вони їдуть в напрямку якогось Лланфаглену.

Показалися чепурні та елегантні будинки з широкими подвір’ями, доглянутими газонами та різноманіттям квітів: як у горщиках, так і на квітниках. Від кольорів у Богдани рябило в очах. Біля будинків, на величезних полях-луках, випасалися вівці. Між тими полями виднілися насипні дороги, що вели вглиб територій, на сусідні фермерства. Кожне мало металеві, або звичайні дерев’яні ворота, на котрих висіли симпатичні таблички з прізвищами господарів.

Хвилин за двадцять вони опинилася на території Лланфаглену. Попереду була все така ж вузька, ідеально гладка, дорога з лісосмугами, позаду лишилася така сама. Богдана раптом зловила себе на думці, що якби водій таксі виявився маніяком, вона б ні втекти від нього не зуміла тими лабіринтами поворотів, ні була б знайденою після смерті.

Струшуючи легке заціпеніння разом з дурними думками, Богдана прочистила горло, дивлячись у вікно. Певне те послугувало сигналом для водія розпочати розмову.

— Вперше їдете до Лланфаглену? — спитав, зиркаючи в дзеркало заднього виду.