Розділ 19

До ранку Богдана не зімкнула очей ні на мить. Лежала в теплому ліжку, закутана в сухий одяг, але зігрітися не могла. Її трусило, ніби в лихоманці кожен раз, коли перед очима поставала картинка з нічною вулицею та тим, як її цілує Натаніель. Все, що завгодно очікувала від вечора з тієї миті, як зголосилася допомогти Різу розшукати Натаніеля, але не такого. Про таке їй навіть сни не снилися, не те що б реальність.

Раз у раз перевертаючись та підбиваючи подушку, Богдана мимоволі торкалася кінчиками пальців своїх вуст.

Натаніель був занадто п’яним, аби розуміти, що робить, а вона була настільки спантеличена й шокована, що не встигла зупинити його за секунду «до».

Звісно ж він нічого до неї не відчував. Звісно ж то було якимось швидкоплинним поривом. А може навіть він взагалі не усвідомлював, кого цілує.

Стосовно останнього, Богдана сумнівалася. Вона знала, що він чудово розумів, кого саме наважився поцілувати.

Важко зітхаючи, сіла на ліжку, вдивляючись в обриси світанку, котрий вже повільно заповзав у сонне місто. За кілька годин вже треба було йти на роботу.

Богдана не знала, як тепер мала поводитись з Натаніелем: чи добряче вилаяти за те, що він зробив, чи демонстративно ігнорувати, ніби він порожнє місце для неї після такого, чи ж спробувати спокійно поговорити, вислухати та встановити свою чітку непохитну позицію. Богдана не визнавала жодного флірту, залицянь та інтрижок на стороні: так було раніше і так було тепер.

Всоте зітхаючи, відкинулася на подушки. Й без того було купа проблем, котрі потребували негайних рішень, й без того було купа питань, котрі потребували негайних відповідей. Нової проблеми в особі Натаніеля Гарланда їй точно не хотілося.

— А якщо в нього раптом якісь почуття? — спитала у стін, котрі її оточували. — Ні! Такого бути не може. Ніколи!

Натаніель до ранку теж не заснув.

Коли повільно він відчинив вхідні двері свого будинку, почув стишені голоси, а коли пройшов до вітальні, побачив Різа та Роберта. Обидва сиділи на дивані, про щось розмовляючи. Обидва не спали. Не спали через нього.

Побачивши Натаніеля, першим підвівся Різ. Він хотів щось сказати, але Роберт випередив, підіймаючи свою долоню:

—Дозволь нам поговорити лише вдвох, Різ.

—Але, дідусю, — Різ протестуючи глянув на нього.

— Не цього разу, — безапеляційно відповів Роберт. — Різ, будь ласка.

Хлопець спохмурнів, але сперечатися далі не став і повільно пішов вглиб будинку, де розташовувалася його кімната.

Натаніель гепнувся у крісло навпроти дивану, вальяжно закидаючи ногу на ногу, та з-під лоба подивився на Роберта. Чуб його знову кількома пасмами впав на очі, але Натаніель не поспішав їх прибирати.

Роберт повільно втягнув в себе повітря, а тоді промовив:

— Нат, так далі продовжуватись не може. Це розумію я, це розумієш і ти. Не може так тривати, бо справа не лише в тобі. Твоя поведінка відіграється на Різові. І то не добре.

— Я на нього погано впливаю. Показую поганий приклад, — продовжив Натаніель, але без краплі розкаяння в голосі.

— Це впливає на його нервову систему та психологічний стан. Ти руйнуєш себе — гаразд, це твій вибір. Тобі двадцять п’ять і сам вирішуєш, як жити це життя. Але ти руйнуєш Різа, а йому п'ятнадцять і він за себе відповідати повноцінно ще не в змозі, — Роберт говорив спокійно й виважено, як і завжди.

Натаніель навіть не здогадувався, яких титанічних зусиль йому те коштувало.

— Про його психологічне здоров’я я якось не подумав. Пробачте, сер Роберт, — відповів з насмішкою Натаніель. — І що далі? Забереш його до маєтку? Обмежиш наше спілкування, чи й взагалі заборониш?

— Нат, ти робиш помилки. Всі роблять помилки, бо то частина життя. Проте ти робиш їх свідомо і на відміну від інших не намагаєшся хоч якось виправити, — Роберт підійшов до вікна, зосереджуючи погляд на ряді однакових, мовби іграшкових, таунхазів через дорогу. — Джейкоб сказав, що в Бонневіді тобі краще не показуватись і то вже не жарти. Поглянь на себе: на своє потовчене обличчя, на свій закривавлений одяг… Поглянь, на що перетворюєшся і до чого йдеш.

Натаніель мовчав, дивлячись прямо на Роберта, але той, якщо й відчував погляд на собі, обертатися не поспішав.

— Якщо відчуваєш, що тобі потрібна допомога, скажи мені про це, або Різу, або будь-кому, з тих людей, котрим довіряєш. Якщо є проблема, вирішуймо її. Її можна вирішити. А якщо самотужки не виходить, є спеціалізовані центри…

— Думаєш, я алкоголік? Думаєш, залежний? — очі Натаніеля загрозливо звузилися й він недобре розсміявся.

— Я бачу це, — зовсім тихо відповів Роберт, — це бачать інші.

Натаніель опустив голову, бо кров так різко прилила до блідого обличчя, що він став червоним, мов томат.

Дана! Вона теж думала, що він алкоголік?! А після того, що зробив вночі, вже впевнена, що ще й психічно не стабільний.

— Подумай над цим і озвуч мені рішення найближчим часом. Якщо нічого не змінюватимеш, Різ в цьому будинку більше не житиме. Він не житиме з тобою, — Роберт вирівняв спину і, спираючись на свою тростину, вийшов за двері будинку. Лиш там дозволив собі міцно заплющити очі, з куточків котрих вже пробивалися на щоки крихітні сльозинки.

Натаніель згадав, що на вулиці навіть не побачив Робертового автомобілю, а колекційне ретро-авто було ж вкрай важко не помітити.

Глибоко втягуючи повітря в легені, Натаніель відкинувся на спинку крісла і, заплющивши очі, спробував уявити те, що сталося між ним та Даною вночі перед її будинком. Натомість уявляв, що могло б статися, якби він послухав її і таки зайшов у дім. Стало гаряче й за грудиною солодко обпекло. А тоді наче відро крижаної води хто за комір вилив. Дана просила зайти його в дім без жодного натяку на щось інтимне. Вона хотіла, аби він нікуди не поїхав. Певне Різ попросив допомогти його знайти.

У них же був такий хороший вечір перед тим усім. Ні, не так. У нього з нею був такий хороший вечір. А потім він безжально все зіпсував своїм ганебним вчинком.