Розділ 18

Додому Натаніель не пішов. Наче п’яний, похитуючись, він підійшов до свого байка, присівши на сидіння. Тремтячими руками натягнув мотошолом. В голові робилося казна-що, а перед очима досі стояла Дана: в своєму махровому халаті, з вологим волоссям та м’яким теплим сміхом. Натаніель мотнув головою, проганяючи ту картинку, але вона не зникала. По спині пробігла крапелька холодного поту і стало парко, наче на дворі стояла спека у понад сорок градусів.

— Та в тебе, здається, геть мізки не на місці, — прошепотів сам собі, виїжджаючи з Карнарвона. — Ти вже останню тямку втратив, якщо фантазуєш про чужу дружину.

Натаніель злився сам на себе, хоча розумів, що мало в чому насправді винен. Адже почуттями ніхто ще не навчився керувати по-справжньому, і по-справжньому вибирати, до кого що відчувати.

Байк розігнався до позначки майже в двісті кілометрів на годину. Здавалося, він летить зі швидкістю вітру, розриваючи темряву вечора. Все, що було повз, ставало розмитою темною плямою. Безгранична свобода, котра супроводжувала кожен метр гладкої, мов лід, дороги, наповнювала груди легкістю, а рев потужного мотора звучав, мов вишукана музика.

До Бонневіду було зовсім близько і вже за якихось п’ятнадцять хвилин Натаніель сидів за барною стійкою старого пабу, замовляючи драм віскі з льодом. В голові шуміли думки, музика зливалася з голосами десь за спиною, перетворюючись на каламутний фон. Каламутно було на душі, каламутно було перед очима, каламутно було навколо.

— Гарланд? — десь за спиною почувся знайомий голос господаря забігайлівки.

Натаніель п’яно всміхнувся і кивнувши бармену повторити, повільно обернувся до чоловіка. Поряд з ним стояли двоє дебелих парубків, не старших за Натаніеля, але набагато дужчих та міцніших — його сини.

— Хлопче, я б давно вже викинув тебе звідси і не дозволив пускати навіть на поріг, але повага до твого діда не дозволяє це зробити, — пробурмотів чоловік, віку Натаніелевих батьків.

— То ж ти діда поважаєш, Джейкобе, до чого тут я? — ядуче розсміявся Натаніель. — Я взагалі ніякого стосунку до Роберта Конвея не маю.

— Зате маєш стосунок до Ріаннон Конвей, — зітхнув чоловік. — Чи й від рідної матері відректися язик повернеться?

— Не смій навіть згадувати її ім’я в цьому гадючнику, — Натаніель стиснув кулаки. — Не смій!

— Не це місце чорнить її пам'ять, а ти та твоя ганебна поведінка! — відрізав Джейкоб.

Натаніель з силою вдарив склянкою з під віскі по стільниці і різко підвівся, заточившись на не твердих ногах.

— Їдь додому. А не послухаєш — викличу поліцію! — пригрозив Джейкоб. — Я не жартую.

— Чхати я хотів на твої балачки. Поки плачу, я твій клієнт, — Натаніель витягнув з нагрудної кишені косухи кілька купюр та жбурнув їх на барну стійку. — Ще питання?

Джейкоб поглянув на синів, а тоді на бармена і кивнувши останньому залишити Натаніеля в спокої, повільно пішов з залу в бік виходу.

Хлопці зміряли Натаніеля ненависним поглядом, але, на відміну від батька, йти не поспішали.

Натаніель допив ще один драм віскі і скосив погляд в їхній бік, іронічно всміхаючись:

— Якого біса? Злі, бо матуся знову одягнула в однакові футболки?

— Злий, бо не вклав в ліжко чергову шльондру? — в тому ж тоні запитав один з хлопців.

П’яна уява знову змалювала перед очима Дану в її пуританському халатику, і те стало останньою краплею. Натаніель блискавично скочив до нього і без передмов зацідив кулаком в обличчя. Хлопець від несподіванки хитнувся й пішов пошморгом поміж столиками. Його брат кинувся на Натаніеля, але хоч той і видавався поряд з ним слабким, ба, навіть крихким, одразу перехопив його ручище, заламуючи за спину. Він приклав хлопця животом об своє коліно і відштовхнув. Другий з братів, оклигавши, все ж напав на Натаніеля ззаду. Перехопивши його руки, стиснув лікті й завів їх назад. Натаніель кілька разів крутнувся, але вирватися з цупких лещат не зумів. От тоді хлопці Джейкоба й розгулялися. Поки один тримав Натаніеля, інший без жалю ритмічно вдаряв його кулаками: в щелепу, у скроню, під ребра, в живіт. З куточка рота Натаніеля тоненькою цівкою закапотіла кров, але дивлячись на них з-під лоба, на котрий впало пасмо довгого прямого чуба, він продовжував усміхатися.

Всі, хто були присутні у пабі, підійнялися зі своїх місць та стояли попід стіни, але ніхто не вийшов вперед, ніхто не зупинив бійку, ніхто не вступився за Натаніеля.

— Досить! — врешті почувся грубий голос Джейкоба.

— Але батьку, — почав один з хлопців.

— Я сказав — досить! — сердито повторив чоловік.

Той, що тримав Натаніеля, врешті відпустив його. Хлопець впав навколішки на дощату підлогу, скручуючись та притискаючи руки до живота. З горла вирвався клекотливий кашель, впереміш з кров’ю.

— Забирайся, Гарланд, — промовив Джейкоб. — І більше не повертайся сюди. Я тебе попередив!

Натаніель звівся на ноги, стираючи рукавом кров з обличчя, і мовчки пішов з пабу на вулицю.

Прохолодний вітер огорнув вологе обличчя та ковзнув по шиї за комір. Похитуючись, Натаніель перекинув ногу через байк, вмощуючись на сидіння.

— Колись ти звернеш собі на ньому шию, і тоді вже точно буде край, — викрикнув десь з порогу пабу Джейкоб.

Натаніель зухвало вигнув куточок вуст і виставивши Джейкобу середній палець, блискавично натягнув на голову мотошолом. Байк знову заревів, вимагаючи руху й швидкості, і Натаніель не збирався йому в тому відмовляти. Щоправда тепер розпливалося все не по обабіч, а прямо перед очима.

Джейкоб хитнув головою, проводжаючи байк осудливим поглядом, а тоді діставши з кишені телефон, набрав номер Роберта Конвея.

Богдана не спала. Гроза потроху вщухла, навіть вітер заспокоївся, і за вікнами лише крапотів легкий спокійний дощик. Більше ніхто не насмілювався лазити по її задньому дворику. Більше не зникала електрика і провулок яскраво освічували вуличні ліхтарі. А Богдана все ніяк не могла заснути. З голови не йшли слова Гвен і те, що на таунхауз, в коробці з документами, не було жодних паперів.