Розділ 17

Натаніель мав рацію. Буквально за годину яскраво-блакитне небо затягнули темні грозові хмари, місто повільно занурилося в темінь негоди, що повзла з півночі вглиб Уельсу. Люди, котрі вийшли на Богданиній зупинці, не барилися й поспішали по домівкам. Нікому не хотілося промокнути до останньої нитки під дощем, хоч і під літнім.

Богдана не мала парасольки з собою. Жила в Туманному Альбіоні вже давно, але ніяк не могла звикнути до химерних викрутасів британської погоди: коли з ранку світить сонце і навіть натяку нема на зміни, а по полудні вже ллє мов з відра і гуркотить грім, наче з небесної кузні.

Поспіхом забігаючи на ганок свого будинку, Богдана струсила перші великі краплі, котрі вже встигли впасти на сумочку та промочили тонку сукню. За спиною вдарив такий гучний грім, що вона аж втягнула шию і рука завмерла з ключем між пальцями. Тінь її миттєво відбилася на скляних вітражах дверей в ту мить, коли вдарила блискавка.

— Ти диви, як розійшлися! — пробурмотіла, врешті відімкнувши двері та прошмигнувши до передпокою.

На вулиці здійнявся вітер, викручуючи сусідські гортензії, пригинаючи додолу молоді кущі троянд, обриваючи пелюстки з останніх півоній. А тоді зашуміло! Дощ зібрався з силами та полив так, що здавалося, хтось миє будинок зі шлангу.

В дитинстві Богдана любила грози. Поки інші діти ховалися під ковдру від ударів грому та блискавок, вона вибігала на подвір’я їхнього приватного будинку, розкидала в сторони руки і підіймаючи обличчя до темного неба, уявляла себе якоюсь міфічною богинею чи чаклункою, що вміє керувати стихіями. І стояла так, допоки хтось з батьків, побачивши її на дворі, не гукав негайно бігти в будинок.

Всміхаючись з того дитячого спогаду Богдана поставила чайник та пішла переодягатися. Передумавши, прийняла ванну, із задоволенням дозволивши собі розслабитись у гарячій ароматній воді, котра солодко пахла кокосом, майже годину. Потім повторно ввімкнула чайник, бо так і не випила нічого гарячого. Натягнула улюблену піжаму й залишила волосся вільно спадати по спині. Вирішила не сушити його феном, а дати обсохнути природним шляхом. В будинку через грозу стало прохолодно і Богдана накинула теплий махровий халат, ще й підперезалася. Зробивши врешті чаю і діставши шматок ягідного пирога вирішила, що то й буде її вечеря.

— Хоч якийсь плюс, що вдома нікого — готувати не треба, — мовила сама до себе.

Прийшовши до вітальні з невеликим дерев’яним підносом, де була її імпровізована вечеря, Богдана ввімкнула лиш кілька тьмяних ламп, розставлених по кутках кімнати. Поставивши піднос на столик біля дивану, на мить задумалася, а тоді швидко пішла до спальні. Відчинивши платтяну шафу, дістала з горішньої полиці паперову коробку, в котрій зберігалися документи. Там було все, лиш не те, що вона очікувала знайти. Поміж купи акуратно розставлених по підписаним текам паперів, документу на купівлю та право власності таунхаузом не було. Богдані похолоділо десь за грудиною і вона повільно опустилася на краєчок ліжка. В голові хаотично завертілися купа питань і теорій. Стало парко і вона вчепилася за комір халату.

— Гвен сказала, що покупка була законною, — прошепотіла в тишу порожньої спальні. —  Нема чого перейматися. Навіть якщо він купив цей будинок через якусь фірму, а не напряму через ріелторську контору, будинок все одно наш за законом.

І раптом зникла електрика. Таунхауз занурився у цілковиту темряву, котру розбавляли лиш білувато-фіолетові нитки блискавок за вікном. Богдана навпомацки закрила коробку паперовою кришкою і спустилася назад до вітальні. Треба було знайти телефон, аби елементарно собі підсвітити хоч чимось.

Намацавши на дивані телефон, Богдана перевірила ефективність зв’язку. Сигнал був у звичному режимі, отже електрика зникла не по всьому місту, або принаймні там, де знаходилися вишки мобільного зв’язку, вона ще була.

Знову почулися удари грому: гучні, моторошні, декілька підряд, наче справжня канонада. Богдана підійшла до вікна, відхиляючи важкий густий тюль. Хотіла перевірити, чи є електрика на сусідніх вулицях, котрі можна було частково побачити з провулку.

І раптом на вулиці, на задньому дворику, щось впало. Добряче гепнулося на викладену декоративною плиткою доріжку, створюючи глухий передзвін. Богдані стало лячно. На вулиці вирувала гроза, будинок поринув у темряву без електрики, вона була геть сама. З тривогою Богдана подумала, що й справді навколо не було нікого, хто б міг допомогти, якщо раптом знадобиться.

Друга половина таунхаузу пустувала. Як розповіла Катріона, господарі десь подорожували Європою, заробляючи собі на життя мистецтвом в стилі андеграунд. У будинку напроти жила пара стареньких, в другій половині таунхаузу Катріони мешкала сім’я, двійнята котрих навчалися разом зі Златою, окрім них там було ще двоє дітей. Через постійний шум та гамір, до них не можливо було достукатися, навіть якщо б настав кінець світу. І Катріони теж не було.

Богдана відчула себе наче в молодіжному фільмі жахів, коли всі знають, що героїні не варто відчиняти дверей, але вона все одно те робить.

Пройшовши на кухню, де був вихід на задній двір, Богдана роззирнулася, згадуючи, де лежить її качалка. За вікном промайнула тінь  і почувся хрускіт. Сумнівів вже не лишалося. Хтось був на її задньому дворі і той хтось розбив керамічний горщик з висадженими петуніями.

По за шкірою Богдані пішов мороз. Стиснувши телефон, вона широко розплющеними очима дивилася на двері. Розуміла, що не пам’ятає, чи замикала їх на ключ вранці, коли йшла на роботу. Глянувши на телефон, Богдана без роздумів натиснула на номер Неріс. Подруга не відповідала. Тоді зателефонувала Гвен, але роботизований голос оператора повідомив, що абонент не в мережі. Сера Прітчарда турбувати не наважилася, та й чим би він допоміг. У відчаї Богдана набрала номер Натаніеля. Окрім нього телефонувати більше вже не мала кому.

Було близько восьмої. Гроза над Карнарвоном не затихала, а навпаки лиш набирала обертів. Вже стало зрозуміло, що негода затягнеться якщо не до ранку, то на кілька годин точно. Така була закономірність уельської погоди.