Розділ 15

Катріона поправила картатий плед, схожий на шотландський тартан, а тоді поглянула на Богдану. Мовчанка, котру тримала, вже починала нервувати Богдану, або ж лякати. Богдана опустила голову, зручніше всідаючись на пледі.

— Що ти хочеш почути від мене? — врешті спитала Катріона і виглядала при тому вкрай серйозною.

— Правду! Ти ж моя подруга, — Богдана простежила за Чарлі, котрий грався у манежі під крислатим жасмином у кутку заднього дворика Велсів. — Тільки правду.

— Ти ж знаєш, що моє бачення ситуації, не важливо яка її суть, дещо відрізняється від твого. Та що там казати, кардинально відрізняється. Я бачу дві вкрай важливі речі, два кита, так би мовити, на котрих стоїть твоя планета, дівчино. Перша: тобі стало тісно у тому житті, котрим ти жила в Україні, і котрим жила к Кардіффі. Воно тріщить по швах, лопає, але ти до того ще не готова. Вперто хапаєшся за його клаптики і намагаєшся їх назад стягнути до купи. Марна справа. Все, що тобі лишається, це відкинути ті клаптики і рухатись далі. Друга: Євгену такий поворот не подобається, і він, мало того, що постійно тобі словесно це виказує, ще й потроху починає палки в колеса ставити. Ти змінюєшся і в тому твоєї вини нема, бо зміни навколо змушують мінятися. Євген такого не хоче. В тебе нова робота, нове хобі, нове навчання, нові друзі і знайомі. В тебе тепер все цікавіше та насиченіше аніж в нього. Ти тепер в центрі життя, а в центрі завжди звик бути він, — Катріона замовкла, стискаючи вуста у тонку лінію, і знову розгладила долонею куточок пледа. — Навіть твого.

Богдана мовчки дивилася на Чарлі.

— Образилася?

— На правду не ображаються, — Богдана зірвала травинку з газону і задумливо покрутила її в пальцях. — Думаєш, це в нього ревнощі, що в мене все складається в Карнарвоні, а в нього не дуже?

— Я не настільки психолог, Дано. Я ж не знаю, як ви жили до переїзду сюди. А як ви жили? — Катріона підійнялася з пледу і подала малому іграшку, котру він викинув з манежу, а тоді напоїла його свіжим соком з пляшечки.

— Не знаю. Навіть ніколи не задумувалася над цим. Як усі. Я вдома, з малою, він на роботі, в пошуках свого місця. Не знаю навіть, що саме розповідати… А й справді! В Україні, до народження Злати, в мене були якісь свої справи, але не довго. Після весілля ми облаштовували квартиру, трохи воювали з моїми батьками, Євген закінчував навчання та працював у лікарні. В Кардіффі я мала кілька подруг, була зайнята в батьківському комітеті Златиного садочка, а тоді школи, багато читала, готувала… До оцих твоїх слів навіть не задумувалася, що життя тут відрізняється від того, що було до Карнарвону, — Богдана зітхнула. — Натаніель каже, я просто заплуталася.

— Натаніель? — Катріона пильно придивилася до її обличчя. — Ти не казала, що ви спілкуєтесь.

— Нічого такого, — Богдана відчула, як кров прилила до щік, наче вона зробила щось ганебне і тепер за те стало соромно.

— А я й не кажу, що «щось», — Катріона м’яко всміхнулася. — Просто Нат не з тих людей, кому довіряють душевні переживання. Ні, навіть не так! Нат не з тих, хто буде вислуховувати душевні переживання інших.

— Та ні, все було не так. Ми розмовляли про замок та моє ставлення до Різа і він сказав таку фразу. Я просто… — Богдана спробувала підібрати слова, але нічого не вийшло, тому далі розповіла все, як є. — З тих пір, як Різ з’явився на моєму порозі зі своєю безвідмовною пропозицією бебісітерства, в мене постійне відчуття, що маю бути його підтримкою та опорою. Відчуття, що маю захищати та наставляти на шлях істини. Не приймай за божевільну, або ж приймай. Мабуть, щось подібне є і в нього, бо він ділився якимись думками стосовно мене з сером Робертом. Інакше таке ставлення Конвея пояснити не можу. З нашої першої зустрічі сер Роберт ставиться до мене з великою добротою і це не може не пройняти й до нього подібними почуттями. Доля Натаніеля мені теж не байдужа, так само як і Різа. Я знаю від тебе і від колег з замку про їхні не прості відносини і в мене якась нав’язлива ідея їх примирити. Боже! Не знаю, що зі мною. Кат, чому з першого вечора в Карнарвоні, я почуваюся, наче вдома? Чому всі ви: ти, Ділан, дівчата, сер Прітчард, Різ, сер Роберт, Натаніель мені наче давно знайомі? Наче я живу тут вже сотню років і вас усіх знаю не менше. Навіть в Україні зі мною такого не було. А ще замок! Він притягує настільки, що вже й самій трохи лячно. Заносить якоюсь шизою, так?

— Може ти й справді тут вдома? — всміхнулася Катріона, але погляд її залишався серйозним.

— Так мені сказав Різ, на те мені натякнув сер Прітчард. І навіть сер Роберт згадував про щось таке, — Богдана зітхнула ще важче. — Євген цього не поділяє. Може в тому й криється причина його поведінки. Він справді ревнує мене до Карнарвону?

— Думаю, його его не дозволяє поставити тебе вище за себе, — Катріона скорчила гримасу. — Пробач, та я нічого не можу з собою зробити. Наша з ним антипатія взаємна і це не змінити. Саме так, як полюбила тебе, так не можу полюбити його. Мені жаль, Дано. Направду!

Нічого Богдана не відповіла. Все так само дивилася на Чарлі і заздрила, що він ще зовсім маленький і всі його проблеми лиш в тому, аби бути вчасно перевдягнутим, нагодованим та мати біля себе улюблену іграшку.

Натаніель сидів на своєму байку на роздоріжжі Абер-Форешор-роуд. Перед очима лежала затока Менай, по обидва боки від нього тягнулася дорога: одна вела до замку, що нависав над затокою, друга з Карнарвону, вздовж узбережжя. Натаніель не знав, котру обрати. Вдома залишатися було не сила. Він розумів, що чинить жахливо по відношенню до Різа — залишає його одного в тому будинку. Проте нічого з собою вдіяти не міг.

Натаніель не уявляв, як Різ тримається: як живе далі, будує плани на майбутнє, займається купою справ, спілкується з купою людей і заводить купу нових знайомств. Сам він не міг навіть нормально заговорити з кимось. Якщо вдень у замку ще було терпимо, то по приїзді додому ставало нестерпно. Все навколо нагадувало про матір, все нагадувало про ту останню розмову, коли він повівся мов остання наволоч, все нагадувало, що її більше нема.