Розділ 14

Дивлячись на невеличку крамничку насиченого синього кольору з широкими квадратними вікнами, могло здатись, що випадково потрапивши до славнозвісної машини часу, опинився років на сто в минулому. Антуражу їй додавали безліч петуній та сульфіній, найрізноманітніших кольорів та відтінків, дбайливо висаджених у підвісні горщики та в горщики на сходинах біля вхідних дверей. Аромат там стояв неймовірний.

Озираючись, аби не дай Боже не наступити на котрусь з них, Богдана відчинила двері і ступила до видовженого приміщення з теплим жовтуватим освітленням. Чого там лиш не було: вінтажні музичні інструменти, посуд, годинники, меблі, текстиль, трохи одягу, ювелірні прикраси(більшість звісно ж хоч і якісна, але біжутерія).

Богдана в захваті роздивлялася навколо не помітивши, як з непримітних дверей комори вигулькнув Прітчард. Із задоволеною усмішкою він спостерігав за нею, ставши біля прилавку.

Богдана підійшла до стелажу, де були виставлені музичні скриньки та скриньки для прикрас. Роздивляючись красиві й оригінальні дрібнички, вона зупинилася поглядом на скриньці з темного дерева, що стояла дещо оддалік від інших. Зроблена була не так витончено як решта, наче дитина повторювала за дорослими, всередині оббита вже добряче затертим синім оксамитом. Серед усіх виставлених, виглядала найменш привабливою, але чомусь саме вона утримувала Богданин погляд.

— Чудовий вибір! Схоже ти поціновувачка, — врешті промовив старий. — Пробач, не хотів налякати. Просто спостерігати за тобою, любонько, одне задоволення.

Богдана обернулася з виразом сум’яття, несподіванки та захоплення на обличчі:

— Сер Прітчард!

— Довгенько ж ти до мене збиралася, — він простягнув руки до неї.

Богдана їх з радістю потиснула.

— Не повірите, але з нашої останньої зустрічі я влаштувалася на роботу та навчаюсь у водійській школі, — винувато розповіла. — На виправдання скажу, що певно це й забрало увесь мій час.

— Ну, дещо я вже чув. Кохана! — Прітчард змахнув долонею кудись Богдані за плече і вона озирнулася.

До них прямувала мініатюрна леді зі старомодною але дуже елегантною зачіскою на білосніжному волоссі, одягнута в не менш старомодну сукню з воланами та мереживом на грудях.

— Моя дружина, Маргред Паррі, — Прітчард всміхнувся. — Леді Дана — нова власниця таунхаузу Блу.

Богдана зумілася від того, як досі ніжно та захоплено звучало з вуст старого те «кохана».

— Леді Маргред, — врешті Богдана ніяково їй кивнула, не знаючи, як взагалі має вітатися з такою поважною леді.

— О, ти точно така, як Прітчард описував! Рада знайомству, — прощебетала на диво м’яким та мелодійним голосом старенька.

Як і Катріона, Маргред не була валлійкою. Богдана вже відчувала те по ледь вловимому акценту.

— Дякую. Приємно, що сер Прідчард згадував про мене. І про Вас я чула, — тепло всміхнулася Богдана.

— Ти вже бачила, як я виставив посуд? Виділив йому величезну частину стелажу на західній стіні, — тим часом вже балакав Прітчард, прямуючи до тарілок та чашок.

— По правді, Блу цьому чоловіку ні за що б не продала свій фаянс, — довірливо прошепотіла Маргред, але побачивши як збліднуло обличчя Богдани, розсміялася. — Вона була впевнена, що він перепродає його занадто дорого.

Богдана врешті зрозуміла жарт і всміхнулася.

— Гаразд, роздивляйтесь, а я поки сервірую нам стіл для чаювання, — Маргред подалася до дверей комори.

— О, ні! Не турбуйтесь. Я зайшла на кілька хвилин, повертаючись з роботи.

— Ніколи не відмовляйся від чаю в домі валлійця, дорогенька, навіть якщо вже випила перед тим чашок зо п’ять, — розсміялася Маргред.

— Так, я знаю, що це не тактовно, — Богдана знову знітилася. — Не хочу Вас обтяжувати.

— Справа не в такті. Просто так ти зумієш порівняти, хто готує найсмачніший, —продовжувала сміятися Маргред. — Прітчард, чекаю вас на задньому дворі за п'ятнадцять хвилин.

— Добре, кохана, — ніжно всміхнувся старий.

Так, з почуттям гумору в подружжя Паррі все було більше, аніж чудово. Богдана це зрозуміла ще у крамничці, переконалася, коли вони сиділи на задньому дворику. Крамничка мала другий поверх, що й був їхньою домівкою. За розмовою виявилося, що дітей у стареньких нема. Прідчард за освітою історик і раніше працював викладачем у бангорському коледжі. Речі він продає в основному колекціонерам через інтернет, а допомагають йому в тому сини Ріаннон Конвей. Богдана не одразу зрозуміла, про кого мова, а коли врешті дійшло, питань стало ще більше. Звісно ж вона жодного не поставила. Маргред зацікавлено розпитувала про навчання у водійській школі. Жалілася, що сама все життя хотіла навчитися водити, але Прітчард жодного разу навіть не дав їй потримати кермо. Богдана жартома його за те присоромила і пообіцяла, щойно отримає посвідчення, вони обидві поїдуть по крамничкам. Прідчард награно образився. Було видно, що старенькі радіють компанії. А ще вони багато питали про Україну і вже Богдану було не зупинити у розповідях.

— Стосовно скриньки, — згадала Богдана, коли вже попрощавшись з Маргред, проходила назад до виходу через крамничку. — Чому Ви сказали, прекрасний вибір? Чи це у Вас коронна фраза?

— Ні. Зовсім ні, любонько, — старий скосив погляд до стелажу, де у м’якому світлі виблискувала, з часом ставши майже глянцевою, невелика тесана скринька з чорного дерева. — Вона найстаріша в моїй колекції і як бачиш, не продається. Більше п’ятдесяти років тому я знайшов її на території нашого замку і з тих пір ми не розлучні.

— Овва! — тільки й спромоглася відповісти на те Богдана. — Наш замок, це Карнарвон-Касл?

— Саме так, любонько, — засміявся Прітчард, а тоді примружив очі. — Бачу, ти теж прикипіла до нього серцем. Знаєш, що це означає?

Богдана лиш кивнула головою, уважно слухаючи його.

— Що Карнарвон вже тебе не відпустить, навіть якщо ти й захочеш, — Прітчард на мить став вкрай серйозним, що трохи збентежило її, а тоді звично всміхнувся. — Чи то добре, чи ж не дуже, я не знаю. Вирішувати лиш тобі.