Розділ 13

Група студентів давно покинула Карнарвон-Касл. Останні відвідувачі потроху прямували до виходу. Згорталися ятки з охолоджуючими напоями, котрі були на території. Зачинялися музеї всередині вцілілих залів. Працівники вже збиралися по домівках. До закриття замку залишалося всього п'ятнадцять хвилин.

Лиш Богдана не поспішала. Вона стояла на мостику від головного входу у внутрішній двір, де був її тамбур, і пильно вдивлялася в Орлину вежу. Легенда, котру з таким жаром розповідала Скай, врізалася в пам'ять, проникла в серце, всоталася у вени, струменіючи по ним разом з кров’ю. Наче прожила Богдана ті п'ятнадцять хвилин не за спинами студентів, а разом з Ріаннон та Річардом шістсот з гаком років тому. Навіть подумати не могла, що її так вразить почуте.

— Бачу, не лише англійські студенти поїхали з Карнарвону під враженням, — до Богдани, всміхаючись та виблискуючи своїми брекетами, підійшла Скай. Закинувши на плече рюкзак, вона поправила довге рожеве волосся.

— Чому я ніколи раніше не чула цієї історії? Думала, вже знаю їх всі напам'ять, — Богдана теж всміхнулася.

Скай стиснула плечами:

— Гадки не маю. Навіть не думала, що тобі так сподобається. Я була розумничкою, правда ж? Сер Роберт каже, мені в театральний треба.

— Так, ти таки маєш талант до такого, — погодилася Богдана. — І зовнішність теж.

— А чого ти додому не збираєшся? — Скай поглянула на свій смартфон. — Вже час.

— Злата поїхала на екскурсію, то я одразу до автошколи звідси, — відповіла Богдана.

— Гаразд. Вдалого уроку. До завтра.

— До завтра, — Богдана їй тепло всміхнулася.

За Скай пішли касирка Пенні, Майкл, або ж роздавач кислотних жилетів, Відлюдькувата, а тоді й Чедд підійшов до Воріт Короля.

—  Якщо ще не йдеш, то замок зачиняєш ти, — промовив і награно урочисто залишив на вже порожній касі старого ржавого ключа, що тепер слугував лише декорацією. — Всі зали на сигналізації, всі двері я перевірив, ти лиш парадний вхід на сигналізацію поставиш. Код знаєш.

— Я? — здивувалася Богдана. — Але…

— Ну або ж Нат, якщо він ще не пішов. Я щось не побачив, де він подівся. Ні, мабуть таки пішов. До завтра, — Чедд подався через хол до виходу, натягуючи на вуха навушники.

Богдана глянула на свій телефон. До уроку в автошколі було ще півтори години. Вона залишилася одна в Карнарвон-Касл. Вона могла піти туди, куди хотіла, і побачити те, що було цікаво. Роздумуючи не більше хвилини, взяла зі свого стільчика джинсову куртку та накинула на плечі, сумку лишила на касі, на скляні двері входу начепила вивіску, що вже зачинено, й швидко вийшовши у внутрішній двір подалася до Орлиної вежі. Наче тягнуло щось туди. Наче нашіптувало підійнятися до покоїв, котрі займав перший власник та його родина, король Едуард І. В котрих через двісті років потому лежав смертельно поранений син констебля Карнарвона — той, котрого врятувала донька його ворога та опонента.

Круті гвинтові сходини, тесані понад сімсот років тому руками майстрів, від котрих навіть прах зітлілих кісток вже змішався з землею, з часом стерлися. Повільно підіймаючись, Богдана задумалася, скільки ж по ним ступало людських ніг: хтось нестримно нісся вгору з радісними новинами, хтось повільно спускався, аби передати новини тривожні, хтось стояв на тих сходах очікуючи на кохану, хтось на них прощався з найріднішим, хтось по ним вирушав у свій останній бій. Все змінилося. Віки пішли в небуття, забираючи сотні людських історій, сотні людських сердець, котрі видавали перший стукіт та затихали назавжди в тих могутніх стінах. Все пішло. Лиш він один залишився. Гордий, незламний, величний у своїй холодній красі, останній воїн тієї далекої епохи, що минула, володар того королівства, котрого більше не існувало. Замок Карнарвон — найвеличніший замок Уельсу.

Кам’яні варцаби без дверей пропустили Богдану в саме серце Орлиної вежі, в округлі покої з прямою стелею, котру підтримували кілька масивних дерев’яних балок. Широкий оригінальний камін, а вони збереглися у всіх вцілілих вежах та навіть деяких стінах, в котрих знаходилися бійниці, дав Богдані уявлення, як там було затишно, коли в ньому палали та тріскотіли дрова.

Це ж в той камін Ріаннон кидала свій чарівний сухостій і набирала чудодійний попіл, котрим лікувала Річардові рани.

Подвійне склепінчасте вікно, котре виходило на протоку Менай, мало свою окрему, доволі широку нішу, і хід до нього був викладений кам’яними сходинами. Товщина стін вражала.

Богдана пересікла покої і ступила на сходину, визираючи через вікно. Внизу, біля підніжжя замку, неспішно текла невелика, але древня, як і сам Карнарвон, ріка Сеєнт, впадаючи в гирло протоки Менай. Сама ж протока була наче на долоні, така ж яскраво-блакитна, як і небо над головою в той день.

— Замок хіба не зачинений?

Від голосу Натаніеля Богдана аж здригнулася. Повністю занурена у власні мрійливі думки, вона навіть не почула, як він піднявся до вежі за нею.

— Ти виженеш мене звідси, — спитала натомість, — знову?

Він хитнув головою:

— Ти тепер маєш право знаходитись в будь-якій частині замку, щоправда відповідальності Карнарвон-Касл за твоє життя та здоров’я не несе.

Богдана всміхнулася відчуваючи, як невидима льодяна стіна між ними дає перші тріщини. Вдруге.

— Піднімемось вище? — запропонував раптом.

— А можна? — не приховуючи захоплення, запитала.

Натаніель всміхнувся і простягнув їй свою руку. Богдана вклала долоню в його пальці, відчуваючи, які вони холодні, в порівнянні з її.

Невеличким напівтемним коридорчиком, що ховався між вікнами та внутрішніми стінами, Натаніель повів Богдану на верхівку вежі, відкриту всім вітрам світу. Коли над їхніми головами розкинулося лише небо, що вже повільно зафарбовувалося в рожево-золотисті відтінки західного сонця, Богдана з дитячим захватом вдивлялася в неймовірний краєвид, котрий лежав перед її очима аж до горизонту.

Сімсот років тому хтось стояв на тому ж місці і вдивлявся в ті ж самі обриси попереду, сімсот років тому хтось теж бачив такий неймовірний рожево-золотий захід уельського сонця.