Розділ 12

Очікувала Богдана від водійської школи чого завгодно, але аж ніяк не того, що побачила. Коли дісталася туди автобусом, то навіть перевірила на інтернет-мапі, чи там вона, де треба.

Богдана стояла навпроти пофарбованого в молочний колір таунхаузу, два відтінки котрого давали зрозуміти, що частина будинку то і є школа, а частина вже щось інше. Ні огорожі, ні воріт, ні чогось хоч віддалено схожого на навчальний центр там не було. По обидва боки та навпроти стояли точно такі ж таунхаузи, лише інших кольорів. Водійська школа знаходилася посеред звичайної вулиці з житловими будинками.

Взагалі за своє перебування в Уельсі, і в Карнарвоні особливо, Богдана не могла не помітити незмінну любов валлійців саме до таунхаузів.

Біля будинку стояв сріблястий авто-красунчик, на котрому гордо виднівся на білій табличці чорними літерами напис «Карнарвонська водійська школа», номер телефону та звичайно ж яскраво-червона літера «Л», тобто лівостороннє кермо.

Вдихнувши та видихнувши Богдана підійшла до прозорих вхідних дверей, за котрими виднілися обриси навчального класу, та лиш звела руку, аби постукати, як на порозі з’явився високий широкоплечий чолов’яга в клітчастій сорочці та з широчезною усмішкою на засмаглому обличчі. На вигляд йому було років під п’ятдесят, і колись він мав яскраво руду шевелюру, зараз же волосся, чи то пак, його залишки, набуло благородного сріблястого кольору, в тон до авто. Приналежність до рудоволосих тепер в ньому видавали лише брови.

Богдана навіть рота розтулити не встигла, а вже він жваво затріскотів валлійською, оголюючи в усмішці кілька нерівних зубів.

— Пробачте, сер, я не говорю валлійською, — врешті вклинилася в той чудний монолог Богдана.

— О! Ділан нічого не сказав про це, — трохи знітився чоловік, чухаючи потилицю. — Він сказав сусідка і добра подруга Катріони та й на тому все.

— Мене звуть Дана, я родом з України. Вже більше року мешкаю з родиною в Уельсі, і майже два місяці безпосередньо в Карнарвоні, — Богдана простягнула руку для рукостискання.

— Х’ю Оуен — інструктор, радий знайомству. Валлійською те звучало краще, там була ціла промова, — засміявся він. — Ласкаво прошу до нашої школи. Впевнений, Ви проведете своє навчання з користю та неодмінно приємно.

Так, мабуть інструктор мав не надто багато учнів останнім часом, бо побалакати йому  хотілося.

— О! І англійською звучить дуже добре, сер, — всміхнулася Богдана. — Дякую. Я на те сподіваюся.

— Звіть мене просто Оуен, так мене знає все містечко, — продовжував широко усміхатися інструктор.

— Ну тоді й Ви звіть мене просто Дана, — щиро запропонувала вона.

— Гаразд, Дано, це вже по-нашому, — він обернувся до автомобіля. — То, що починаймо?

—Вже? — прийшла черга Богдани ширше розплющувати очі.

— А чого чекати?! — буденно стиснув плечами він.

Ті два тижні пролетіли для Богдани занадто швидко. Чи то вона так втомлювалася, чи їй навпаки не вистачало часу на все, не знала, але два тижні минули, а вона й зрозуміти не встигла.

Навчання в автошколі йшло непогано. Оуен виявився досить вимогливим інструктором, але вмів пояснити та допомогти, що було важливо. Богдана старанно вчилася, бо відчувала, що дійсно хоче отримати водійське посвідчення. Графік відвідування Оуен склав досить не поганий, півтори години з о пів на сьому вечора. Богдана не знала, чи має він ще якихось учнів, бо ще жодного разу нікого не зустрічала, але питати поки не наважувалася.

Євген новину про водійську школу сприйняв нормально. Навіть похвалив за таке рішення. Про те, що за неї замовив слівце Ділан Велс, Богдана змовчала. Євген досі не сприймав собі за рівних ані Велсів, ані Неріс, ані Різа, ані сера Прітчарда, ані інших жителів вулиці Бро Хелен. Богдана думала, щоб він сказав, якби вона познайомила його з сером Робертом чи Гвен. Проте перший навряд чи захотів би з Євгеном знайомитись, а з другою його знайомити не хотіла сама Богдана.

В замку робота теж більше все ж приносила задоволення, ані ж втоми, що також було не погано. Богдана навчилася підслуховувати краєм вуха розповіді гідів, коли вони проходили з відвідувачами десь поряд, тому запам’ятала купу цікавих історій не лише про Карнарвон-Касл, а й про решту земель округу Гвінедд. Зі всіма працівниками в неї встановилися товариські стосунки, навіть зарозуміла дівчина, імені котрої Богдана досі не знала, вже не видавалася зарозумілою, а просто була відлюдькуватою. З Натаніелем же вони лиш віталися вранці і більше нічого.

Літо вже стукало у двері, тому зі школи прийшло сповіщення, про набір школярів у групу для екскурсії під час канікул. Вона мала тривати два тижні, за котрі дітей везли складеним маршрутом через увесь Уельс та показували всі історичні й архітектурні пам’ятки, вчили виживати в дикій природі на території Сноудонії, та ще купу всього іншого. Злата від такої новини була у захваті. Вона, як і Богдана, встигла проявити любов до історії та географії. Богдана обговорила те питання з Євгеном і обоє вирішили, що така екскурсія цілком безпечна, цікава, розвиваюча та зайвою не буде. Євген оплатив білет у касі школи, а Богдана зі Златою почали потроху збирати речі. За тиждень до поїздки вчителька передала Златою список необхідних у дорозі речей, що значно полегшило Богдані пошуки.

І от прохолодного, але сонячного, ранку шкільний автобус, не маленький мікроавтобус, котрим діти їхали до школи зазвичай, а новенький, спеціально обладнаний яскраво-жовтий автобус, чекав на зупинці біля провулку Бро Хелен.

 — Ти вже мене геть зацілувала, — засоромилася Злата, поглядаючи на подружок, котрі потроху всідалися в автобусі.

— Знаю, але так на довго я з тобою ще не розлучалася, — Богдана міцно притиснула її до себе. — Я страшенно сумуватиму.

— Я теж, — Злата обійняла її за шию.

— Ти не матимеш часу, бо попереду чекає неймовірна подорож і купа вражень, — Богдана погладила її по щоці. — А от я дуже сумуватиму. Люблю тебе, сонечко.