Розділ 10

Погано Богдані на ранок суботи не було. Вона прокинулася як і зазвичай, приготувала Златі сніданок, і поки мала наминала його, традиційно дивлячись суботній блок мультфільмів, пішла зі своєю кавою на вулицю.

Погода стояла чудова. Сонце зігрівало околицю своїм теплом, на небі не було жодної хмаринки, в повітрі пахнуло півоніями та жасмином, і настрій міг би бути просто прекрасним. Міг би бути, але не був.

Богдана довго не могла заснути вночі. Прокручувала в голові все, що сталося, і думки увесь час були поряд з Натаніелем, або ж він увесь час був присутній у тих думках. Поїздка з ним на байкові була приємною, але геть Богдані не притаманною. Ніколи вона не приймала спонтанних рішень, не робила поспішних висновків, не влаштовувала якихось шалених вчинків. Ну гаразд, в тій поїздці не було нічого шаленого, чи тим паче ганебного. Його погляд з-за бокалу з віскі, такий хвилюючий, що в грудях досі все завмирало, от що наводило на Богдану страх. Вона переконувала себе, що вони просто були не тверезими: їй могло здатися щось, чого насправді не було, він, можливо, навіть не зрозумів, що погляд мав в той момент двоякий. Обстановка навколо теж була не чіткою і мала зависокий градус алкоголю в повітрі.

— Що за дурня! Прокляття, про що я думаю? Нащо мені це все?! Боже допоможи! — Богдана поглянула на каву в чашці, відчуваючи, що її зовсім не хочеться.

Піднявши погляд до будинку Катріони, Богдана побачила подругу на галявині, де вже завзято вчився ходити Чарлі. Змахнувши їй рукою і побачивши, що Катріона махнула у відповідь, Богдана опустила голову назад до чашки. На розмову з подругою настрою теж не було. Катріона те певно зрозуміла, бо не прийшла «кілька хвилин».

Матір зателефонувала на один з меседжерів як і завжди протягом останнього року — рівно о першій за англійським часом. Пів години новин з України, ще плюс п'ятнадцять хвилин розмови зі Златою. На Богданині розповіді, як там Євген, лиш морщила свого ідеально-прямого носа. Батько навіть такої емоції не видав. Сидів в кріслі й мовчки слухав те, що розповідала Богдана. В кінці традиційне «любимо та сумуємо», але таке холодне, що ним можна було б миттєво охолодити окріп. Богдана відповіла тим же. Сергій набрав її ближче до вечора, коли вона, прибравши будинок до скрипу, вже планувала вкластися на свіженьке ароматне ліжко й взяти до рук розпочату книгу.

Брат виглядав задоволеним, веселим та навіть з легким загаром. Для України той загар був ще не натуральним.

— Невже ти кудись літав? — здивувалася Богдана, зручніше вмощуючи ноутбук на колінах, сидячи на дивані у вітальні.

— А ти не пропустиш жодної деталі, — розсміявся Сергій. — Кілька днів тому повернувся з Єгипту.

— Я так розумію, справи йдуть добре? — підморгнула Богдана.

— В лікарні, чи в особистому? — у відповідь підморгнув він.

— На обох фронтах, — Богдана закотила очі. — Ой, лиш не вдавай святу невинність! Хто вона? Я її знаю?

— Та навряд, — відмахнувся Сергій.

— Слухай, я рік як у Великобританії, а не сто. Розказуй, — не здавалася Богдана.

— Справді не знаєш. Нова аспірантка, звуть Ліля, мій типаж. Ну, ти зрозуміла, — Сергій за звичкою почухав підборіддя. Богдана знала, що то був звичний жест, коли брат нервував. — І вона трохи молодша. Ну як трохи, добряче молодша.

— Батьки знають? — прямо спитала Богдана.

— Я не такий ризиковий, як ти. Вони ще від твого переїзду відходять, тому я поки не наважуюсь, — Сергій всміхнувся, але було не весело їм обом.

— Якщо плануєш просто порозважатись, то звичайно їм знати не обов’язково, але якщо плануєш жити з нею, то мусиш сказати. Це буде чесно в першу чергу по відношенню до неї і до твоїх почуттів, — промовила Богдана.

— Я знав, що ти скажеш щось таке, — Сергій зітхнув. — Дано, мені скоро сорок, я успішний практикуючий лікар, я маю свою квартиру і непогані заощадження, але досі боюсь знайомити своїх дівчат з батьками та боюсь їхнього осуду. Почуваюсь ганчіркою.

— Ти не ганчірка. Просто для тебе їхнє схвалення дуже важливе. Братику, вони ж не монстри якісь. Якщо твоя Ліля хороша дівчинка, то скажи їм про це, скажи все як є. А там… Щось придумаємо, — запевнила Богдана.

— Я нічим не допоміг тобі, коли ти подалась за Євгеном до іншої країни. Я намагався, але в мене нічого не вийшло, тому ти не зобов’язана зараз допомагати мені, — від його хорошого настрою й сліду не лишилося. Сергій виглядав засмучено.

— Припини! Ти зробив для мене все, що тоді можна було зробити. А далі лиш час все розставить на свої місця. Я вірю, що вони пом’якнуть, обоє, — підбадьорила його Богдана.

— Що в тебе ще чути? — Сергій  знову наче трохи збадьорився. — Бо я лиш про своє сьогодні.

— Ми вже не мешкаємо в Кардіффі, — настала Богданина черга зітхати. — Євген пів року не замовкав про власну практику, виїв мені всі мізки тим. Побачив місяць тому в Хіт омріяну вакансію. І от ми вже живемо на маже крайній півночі Уельсу, в містечку, що наче з фільмів про фейрі та леприконів, поряд замок тринадцятого століття, куди я влаштувалася на роботу, і у нас власний таунхауз. Як тобі? Я знову на очко попереду?

— Та мабуть на всі п’ять, — присвиснув Сергій. — Дано, Євген звісно ще той авантюрист, але це навіть для нього занадто. У вас точно все гаразд?

— У нас все гаразд, — відповіла Богдана. — Принаймні я так думаю.

— Люба, він звісно мій друг, проте ти моя сестра і ти мені дорожча в мільйон разів. Мені не зрозуміла ця історія і від неї завіває чимось не надто приємним, — чесно сказав Сергій.

Богдана мовчки дивилася на брата, не знаючи, що на те відповісти.

— Ти маєш переконатися, що все справді добре. І якщо щось, хоч на йоту буде не так, як ти того хочеш, негайно вертайся додому, — твердо заявив Сергій.

— Я вдома! І все добре. Не згущуй фарби, — Богдана всміхнулася. — Гаразд! В тебе вже пізно, чи може збираєшся до Лілі, тому не затримуватиму. Мої їй вітання і ласкаво просимо в клан. Спишемось за кілька днів, братику.