Розділ 9

— Ми з хлопцями зі стоматології поїдемо на рибалку. Кемпінг на виїзді з міста, вздовж протоки Менай. Це майже поряд з Порт Ватерлоо, — Євген сьорбнув кави, поглядаючи на годинник. — Ти не проти?

— Ні, — стиснула плечами Богдана, складаючи ланч-бокс Златі. — Хіба я була колись проти твого відпочинку з друзями? Не кажи такого навіть.

— Ну раптом ти змінила думку, — Євген поглянув на неї. — Хлопці, два мої асистенти, їздять туди кожні два тижні в сезон, вчора запропонували мені з’їздити з ними. Я погодився.

— Це добре, що ти теж знайшов собі друзів, — щиро підтримала його Богдана.

— Ну як «друзів»? — Євген почухав потилицю, опускаючи свою чашку до мийки й виплескуючи з неї каву. — Тісне знайомство з ними буде не зайвим. Один — син банкіра, а родина іншого володіє готелем десь недалеко від твого замку. Кава сьогодні якась ніяка, мов помиї.

— Вибач, я… Я робила все як зазвичай, — не роздумуючи відповіла Богдана. Вона обдумувала щойно ним сказане.

— Може кава вже вивітрилася в банці, — Євген поцілував її в щоку.

— Ти сьогодні їдеш? — запитала Богдана згадавши.

— Так. Речі беру одразу. Повернусь в неділю зранку.

Богдана кивнула, витираючи руки:

— Так довго?

— Ну, сьогодні день не рахується, бо ж робота, виїзд, а ще доки дістанемося. Ви впораєтесь без мене?

— Звісно, не хвилюйся, — усміхнулася Богдана.

— Якщо що — телефонуй. Я не на інший кінець планети, а лише за місто. Все, бувай! Гарного дня.

— І тобі, — Богдана поспішила в передпокій, на ходу натягуючи свою шкірянку. Час було бігти на автобусну зупинку.

День пройшов спокійно. Взагалі увесь тиждень, після того інциденту з вежею, пролетів спокійно та навіть приємно. Богдана звикла до нової роботи, ближче познайомилася з п’ятьма працівниками, одна з гідів була вкрай зарозумілою, а от з рештою спільну мову знайти виявилося не складно. Натаніель більше не ставився до неї з насмішками, заміняв, коли вона ходила на обід, а вона за те приносила йому гарячий перекус.

Ближче до вечора, коли замок майже спорожнів і по ньому гуляли лише кілька парочок, працівники зібралися недалеко від Воріт Короля й голосно обговорювали плани на вихідні. Хтось планував відіспатися, хтось провідати рідних та друзів в інших містах, хтось поїхати до Сноудонії, а хтось — цілий день готувати та прибирати.

Богдана напевно входила до останніх.

— Гей, Дано! Ходи до нас, — гукнула її яскрава представниця неформальної молоді з рожевим волоссям та в одязі, схожому на середньовічний. Але навіть в такому вигляді вона вписувалася в інтер’єр замку мабуть навіть більше за інших.

Богдана з усмішкою вказала на ящики з браслетами.

— Ходи-ходи, — засміялася неформалка. — Не думаю, що хтось поцупить твої дорогоцінні браслети.

Богдана підійшла до них, ховаючи руки в задні кишені джинсів.

— Ми тут ділимось планами стосовно вихідних. Ти чим займатимешся? — запитав другий з охоронців.

— Мабуть готуватиму і прибиратиму, — Богдана кинула короткий погляд на Натаніеля, котрий підпирав плечем стіну.

— Як тобі перший тиждень у нас? — поцікавилась неформалка.

— Мені сподобалось, — без перебільшень відповіла Богдана. — Я справді рада тут працювати.

— А ми раді, що ти тут працюєш. Всі чули твою промову перед тим придурком, — додав хлопчина, котрий кидав Богдані кислотний жилет в перший день.

— В мене ідея, — усміхнулася неформалка. — Може підемо кудись після роботи? Відсвяткуємо Данин перший тиждень.

— Я завжди «за», — підтримала її ще одна жінка, котра зазвичай сиділа на касі, поряд з тамбуром Богдани.

Решта теж не відмовилися. Окрім Натаніеля. Хлопець мовчав, як в принципі і всю їхню бесіду.

— Нат, ти з нами? Чи маєш свої плани? — звернувся до нього колега-охоронець.

— Мав, але з вами, певно, буде цікавіше, — врешті відповів.

— А винуватиця свята взагалі йде? Ви її про плани запитали? — втрутилася в розмову та дівчина, котру Богдана нишком охрестила «зарозумілою». — В мене, до речі, теж інші плани. Бувайте!

Глянувши на годинник на Орлиній вежі, дівчина подалася до комірчини в східному крилі, де зберігалися особисті речі працівників.

— Ніхто й не засмутиться, — відмахнулася неформалка.

Богдана роздивлялася всю ту різношерсту та різновікову компанію і намагалася хоча б їхні імена запам’ятати. А вони вже вигадали ідею йти щось святкувати разом.

— Супер! Люблю, коли ми отак дружненько, — неформалка заусміхалася, виблискуючи своїми брекетами. — За чверть на шосту зустрічаємось біля входу. Без запізнень, у вас буде цілих п'ятнадцять хвилин, аби причепуритися.

— Цікаво, в цій дівчині колись закінчиться енергія? — промовила до охоронця касирка, йдучи на своє місце.

Потроху розійшлися й решта. Богдана теж рушила до своїх браслетів, роздумуючи, що мабуть вона пригощає, адже це був своєрідний український могорич.

Витягнувши з кишені телефон, вона зателефонувала Різу і запитала, чи той зможе забрати Злату та побути з нею кілька годин. Хлопець відповів що вільний, тому без проблем.

— Різ, там вечеря в холодильнику, треба лишень розігріти, але якщо щось захочете, то сміливо замовляй, я врахую в оплату, — запропонувала.

— Леді Дано, все буде добре. Не хвилюйтесь, — запевнив хлопець.

— Я можливо затримаюсь, тут просто… Така ситуація… Працівники замку хочуть разом піти на каву, чи пиво, типу як випити за мій перший тиждень на роботі. Євгена не буде до неділі, а я, сам розумієш, не можу відмовити, бо це якось... — Богдана намагалася підібрати потрібні слова, аби те не виглядало як звичайне бажання напитися в п’ятничний вечір.

— Леді Дано, та все гаразд. Я ж казав, що мої послуги Вам точно знадобляться, — розсміявся Різ. — Відпочивайте і за Злату не хвилюйтеся.

— Дякую, Різ. Ти — золото, — Богдана завершила виклик та поглянула на годинник.

Настав час чепуритися, як сказала неформалка. Богдана врешті згадала її ім’я — дівчину звали Скай.