Розділ 8

Богдані здалося, Натаніель дрімає на невеличкому пластиковому стільчику під прохолодною кам’яною стіною. Вона ступила до тамбуру замку і мовчки протягнула йому невеликий паперовий пакунок. Підсуваючи блайзер, він звів на неї погляд, сповнений здивування та краплі зворушливості.

— Візьми, — промовила. — Ще гаряче.

— Що це? — в кутику його вуст застигла усмішка, але вона була не образливою.

— Картопля з рибою. Твій обід. Я думаю, ти мені збрехав і сьогодні не обідав. Ну ж бо! — вільною рукою Богдана взяла зі спинки свій кислотний жилет.

— Дякую, — тільки й промовив, беручи з її руки пакунок, на мить торкаючись своїми холодними пальцями її розігрітої на сонці шкіри руки.

Богдана кивнула, всідаючись на стілець:

— Смачного! І не затримуйся. Мені безпечніше, коли ти десь поруч.

Натаніель знову всміхнувся:

— Не затримаюсь.

Богдана мов у воду дивилася, промовляючи ті слова, бо до вечора стався казус.

Один з відвідувачів замку, хильнувши лишнього пива в пабі неподалік, вирішив, що йому вкрай треба зробити селфі на Орлиній вежі. Охоронець, що був на тому крилі замку, спробував чемно пояснити, що на даний час вежа на реконструкції і запропонував розглянути котрусь з інших, що доступні для відвідувань, але молодик стояв на своєму. Зчинилася сварка.

Богдана розгублено спостерігала за тим, що відбувалося біля входу до Орлиної вежі. Її допомога там точно була не потрібна. Та й що вона могла?!

За хвилин п’ять марних спроб вгамувати нахабу, бідний охоронець в паніці роззирнувся навколо, а тоді підізвав Натаніеля.

Богдана чогось розхвилювалася. Їй не хотілося, аби сталося щось погане, а з вигляду Натаніеля таке цілком могло бути. Хлопець йшов до юрби, що зібралася біля входу у вежу, вкрай незадоволеним і вже повільно стискав та розтискав кулаки. Не роздумуючи Богдана поспішила туди ж.

— Я заплатив за відвідування цих бісових розвалин, а отже маю право подивитися та сфотографувати все, що тут є! Які питання? — продовжував обурюватися молодик і вже підступив до охоронця, протягуючи ручище до коміру його форми. — Якщо хочу фото на тій клятій вежі, то я його матиму. А якщо ні — подам позов!

— Сер! Сер, вислухайте мене, будь ласка, — погано усвідомлюючи, що робить, промовила Богдана, пробираючись крізь натовп. — Це займе хвилину Вашого часу, не більше.

Молодик не очікував такого і розгублено поглянув на неї:

— Ти хто така, лялю?

— Як Ви знаєте, а я впевнена, що знаєте, цей замок, кожен його камінь, дихає історією та береже пам'ять від доторку того, хто його будував і хто тут жив. Ця земля просочена кров’ю людей, що століттями захищали ці стіни від навали загарбників. І ми, їхні нащадки, мусимо зробити все, аби була вшанована пам'ять тих людей. Найвищою шаною на території Карнарвон-Касл є тиша та дбайливе ставлення до всього, що є навколо, — серце у Богдани вистрибувало з грудей від тієї промови, але стиснувши кулаки та ховаючи їх за спину, вона продовжувала говорити, бо бачила, що її слова таки діють на молодика. — Я чудово розумію Ваше бажання побачити Орлину вежу та краєвид з її верхівки, я сама була така ж. Проте, як мені пояснили, жоден краєвид не вартує зламаного хребта, або й того гірше, і з тим цілком погоджуюсь. Дуже скоро вежа знову буде відчинена для відвідувачів і Ви, та ще багато охочих, зможете насолодитися всією її величчю в повному обсязі.

Запанувала тиша. Навіть перешіптування в натовпі затихнули. Молодик теж мовчав, дивлячись на Богдану. Він наче забув про охоронця, котрий досі стояв поряд з ним. Де був Натаніель, Богдана не бачила, але знала — десь позаду неї.

Минуло невимовно довгих кілька хвилин, а тоді молодик промовив:

— Не така мені й цікава ця вежа. Груда каміння, не більше. Я йду звідси.

Богдана чекала не такої відповіді після тієї запальної промови, але була вдячна, що він просто йшов до Воріт Короля, покидаючи територію замку. Демонстративно жбурнувши до ящика браслет, молодик розчинився серед групи туристів, котрі по закінченні екскурсії з гідом, якраз прямували до виходу.

— Навряд чи він ще повернеться сюди колись, — зітхнула Богдана.

— Ти за це переживаєш? — охоронець торкнувся долонею її плеча. — Ти сьогодні запобігла не просто скандалу, а мабуть ще й навіть бійці. Ти героїня дня, Дано. Правда ж, Нат?

— Вважаю, то був не надто продуманий вчинок, — відповів Натаніель і Богдана одразу обернулася до нього. — Хтозна, що він міг втнути ще, випадки всякі тут вже траплялися. Проте ти справді зуміла залагодити ситуацію вкрай ввічливо і це не можна применшити.

Богдана в подиві звела брови — Натаніель не переставав дивувати. І вона відчула, що проймається до нього глибоким співчуттям. Може Катріона помилялася, може Натаніель хотів допомоги від оточуючих, але не знав, як і в кого її попросити. Може не все так категорично, може можна було йому якось допомогти?! Їм обом з Різом допомогти.

Євген був в ударі. Він провів кілька успішних операцій, завершив пломбування каналів двом пацієнтам, ще одному закінчив протезування. В нього було вже купа подяк у Книзі Відгуків карнарвонської стоматології, його рекомендували й нахвалювали, порадили створити візитки й задуматися про ще один стоматологічний кабінет у сусідньому містечку.

Євген розповідав про свої враження від дня, поки Богдана прийшовши готувала вечерю, потім за самою вечерею, потім коли вона складала постільну білизну, яку Різ дбайливо забрав з заднього двору чекаючи чергової грози, котру обіцяли синоптики. Коли вона спробувала розповісти про її день, азарт в його очах одразу згаснув і він слухав її, але в’яло та апатично. Помітивши те, Богдана змовчала практично про все, що було у замку, сказавши лише кілька фраз про устрій, браслети та знайомство з рештою працівників. Далі Євген приділив час Златі, граючи з нею в настільні ігри, а Богдана — собі.

Коли Богдана повернулася з ванної кімнати, Євген лежав на ліжку й усміхався.