Розділ 7

— Працюватимеш у замку? Серйозно? — Євген оглянув задній двір, чухаючи потилицю, а тоді подивився на Богдану. — Ким?

— Навіть не знаю, як пояснити ким. Щось на кшталт промоутера. Розумієш, там не великий штат і всі наче один одного підміняють: кілька охоронців, касир, гіди, — Богдана сховала руки в кишені джинсів. — Я навіть не знаю, що саме робитиму завтра, але шістдесят фунтів стерлінгів в день, то ж не погано.

— Чим би дитина не бавилася, — засміявся Євген. — Коли, кажеш, заберуть цей увесь мотлох?

— Це не… — Богдана захотіла пояснити, що речі, котрі лежали акуратно складені під широким тентом, колись були важливими для своєї господині, але завбачливо змовчала знаючи, що чоловік її думку не розділить.

Про душевне чаювання з сером Прітчардом Богдана теж не розповіла.

Коли за годину Катріона запропонувала прогулятися вулицею, бо малий ніяк не хоче вкластися спати, Богдана спочатку запитала Євгена, і лише тоді дала згоду. Злата зраділа прогулянці не менше за Богдану і першою побігла у передпокій натягувати свій новенький блакитний дощовик.

Карнарвон знову затягували темні грозові хмари.

— Такі смачні сандвічі. Що ти в них додала? — наминаючи за обидві щоки, запитав Євген.

— Не знаю, то не я, — вже з передпокою відповіла Богдана. — То Різ готував для Злати.

Катріона виглядала стомленою. В малого різалися нові зубки і він був вкрай неспокійним, збудженим та галасливим. Спочатку Катріона несла його на руках, Злата ж котила порожній візок, потім вони обидві везли його у візкові сидячи, потім Златі вдалося його вкласти і вона покотила візок сама.

—Доню, прошу, обережніше, — схвильовано мовила Богдана, споглядаючи, як Злата викочує дитячий візок з їхнього провулку.

— Ця дитина мене доконає! А Ділан вже заговорює про другу, — застогнала Катріона. — Ні, я ж шотландка, я звикла до великих та гамірних сімей. Я сама з такої. Але інколи мені хочеться залишити його тут і втекти назад до Фолкерка, це місто, де я народилася. Повернутися у старий паб, де працювала, і хильнути там нашого славного елю. Я погана матір, так?

Богдана розсміялася:

— Ти прекрасна матір, але навіть найпрекраснішим матерям потрібне так зване перезавантаження.

— Тільки не тобі. Твоя донька завжди має ідеальний вигляд, її одразу видно серед решти дітей у школі. Твій чоловік завжди виходить з дому у випрасуваних сорочках. В Карнарвоні сорочки прасує ще хіба-що леді Паррі. Твій будинок в ідеальній чистоті, як і ти сама. В тебе ніколи не буває розпатланого волосся, засохлої каші на одязі, неохайного манікюру чи вчорашньої туші на віях, — зітхнула Катріона.

— Може все тому, що моя донька вже давненько як не на дитячих сумішах. А якщо серйозно, то Кат, не мели дурні, — Богдані й смішно від тих слів стало і разом з тим якось сумно. — Ти ж знаєш купу моїх недоліків, ти бачила їх за тих три тижні, що ми живемо з тобою по сусідству.

— Ні, Дано. Я не бачила нічого, щоб могло дискредитувати тебе як жінку, як матір, як дружину чи як господиню, — мотнула головою Катріона.

— А тобі це потрібно? — звела брови Богдана. Їй щось раптом перестала подобатися та розмова.

— Ти видаєшся ідеальною, а ми обидві знаємо, що таких не буває. Якщо взяти будь-який пересічний трилер, то саме ідеальні сімейки й виявляються в фіналі психопатами та вбивцями. То не я говорю, то говорить статистика, — розвела руками Катріона.

Врешті зрозумівши, до чого подруга веде, Богдана розсміялася, та так голосно, що сама собі затулила рота долонями:

—Боже, тобі час зав’язувати зі страшилками на ніч, подруго.

Катріона теж засміялася:

— Дано, коли я стукала в твої двері вперше, тримаючи не надто вдалі уельські кейки, була впевнена, що то єдиний візит. Кілька разів побачивши тебе біля будинку напередодні, здалося, ти…

— Щось типу Гвен? —всміхнулася Богдана.

— Так, щось схоже, але Гвен можна розтопити і тоді вона стає м’якою зефіркою, а от тебе, я думала — ні. І я дуже рада, що помилилася. Ти моя подруга. Я ділюся з тобою всім, хоч може це й дивно для дружби довжиною в три тижні, і хочу, аби ти бачила в мені таку ж подругу.

Богдана вагалася, але не довго. З рештою, змінити вона все одно нічого вже не могла:

— Після нашої вечері Євген… Він… Йому…

— Ми для нього надто прості, — усміхаючись промовила Катріона.

— Ні, не так. Просто в нього важкий характер. Йому важко сходитись з людьми…

— Лише з тими, кого він вважає нижчим свого уявного статусу, — усмішка не сходила з вуст Катріони, але була вже не такою милою як зазвичай. — Не переймайся тим, Дано. Це було помітно з перших хвилин, як ми прийшли. Він оцінив наш одяг, наявність на мені коштовностей, посуд, в якому були наші страви до столу. Коли Ділан заговорив про шахти, все стало помітно ще дужче. Нас це не образило. Здивувало. Тут, в Уельсі, свій статус можуть показувати хіба-що аристократи, але й ті вкрай обережно і не матеріально, а історією, в котрій важливі ролі відіграли їхні предки. Євген все сприймає по-іншому, для нас то зветься чванливістю. Шотландці називають це синдромом Порожньої Корони. Дуже часто така болячка призводить до печальних наслідків.

Богдана зітхнула. Їй навіть не було що додати, бо Катріона розклала по поличках Євгенів характер так спритно, як вона не могла всі десять років з дня їхнього знайомства.

— Його позиція ніяк не впливає на мою дружбу з вами, чи з… Чи з будь-ким взагалі у містечку. Я маю цілковите право спілкуватися та обирати собі у друзі кого захочу, так само як і Євген.

— Сподіваюсь на це, — Катріона якось двояко всміхнулася.

— На що ти натякаєш? — Богдана відчула себе вже геть не в своїй тарілці. Їй у душу так глибоко давно вже ніхто не ліз.

— Дано, чому в мене відчуття, що ти наче пташка у клітці, і клітка аж ніяк не золота? — Катріона ще більш стишила кроки.

— Не знаю, але це не так, — Богдана натягнуто всміхнулася. — Кат, я чесно кажу, це не так. Я живу життям, яке обрала сама, отже воно мене влаштовує.