Розділ 6

Вже о дванадцятій Богдана та антиквар пили чай на задньому дворику, сидячи просто на акуратно підстриженій галявині. Антиквар був у захваті від мотлоху, як вона досі те все називала, а Богдана була в захваті від антиквара.

Схожий на Еркюля Пуаро, старенький носив твід та довгий плащ і капелюх, був джентльменом, поцілував їй руку при знайомстві, від чого вона зашарілася, мов школярка на першому побаченні, і усміхався так мило, що можна було закохатися.

Антиквара звали старовинним валлійським ім’ям Прітчард(саме Прітчард, а не Річард, наголосив він) Паррі. Йому взимку виповнилося вісімдесят, він володів антикварною крамничкою на Хай-Стріт, недалеко від Карнарвон-Касл, більше сорока років, і на власні очі бачив, як у 1953-му Кардіфф офіційно проголошували столицею Уельсу. Старий любив Уельс понад усе. Зізнався, що навіть більше, аніж дружину, з котрою прожив у парі майже шістдесят років. Зі сміхом повідомив, що її покинути думки кілька разів були, а от Уельс — ніколи.

Богдана ж була в захваті від колоритного дідуся, від його розповідей, заспокійливого тихого голосу і тієї неспішності, котра була в кожному його русі.

Погода знову почала псуватися і вони перейшли до затишної вітальні, прихопивши з собою чайний сервіз та вівсяне печиво, котре Богдана власноруч спекла заздалегідь.

Говорили про все: про історію Уельсу, про ті неймовірні речі, котрі ще зранку Богдана так необачно називала мотлохом леді Дейлі, про Україну, Богданину любов до неї та глибоку тугу, про життя в цілому і філософські питання, на котрі дати відповіді пересічний житель планети точно не зможе. Старий міг.

— Знаєш, що я для себе віднайшов за довгі роки, котрими йду по цій землі, любонько? — запитав, допиваючи свій чай.

— Ні, сер Прідчард, гадки не маю, але хотіла б почути, — відповіла Богдана, вказуючи на фаянсовий чайниик з сервізу її улюбленої чашки. — Ще чаю?

— Я істинний валлієць, любонько, але навіть мені четверту чашку за одне чаювання не подужати, — м’яко хитнув сивочолою головою він. — Нам нема куди поспішати! Але ти маєш зрозуміти суть цих слів. Я не про рух, як спорт, я про ментальний поспіх, в котрому живе сучасний світ. Те, що спостерігаю зараз, кардинально відрізняється від того, що бачив пів століття тому. Повторюю, нам нема куди поспішати, а знаєш чому?

Богдана заперечно хитнула головою.

— Бо попереду тільки смерть. І більше нічого. Нащо ж пришвидшувати її прихід? Ми тут і зараз. Ось ця мить — наше життя. Не вчора — його нема, воно залишилося лише спогадом, не завтра  — адже ніхто не знає, чи зустріне його. Я є тут і зараз, я насолоджуюся цим. Лише така думка привела мене на поріг вісімдесятиліття, — помітивши, що Богдана слухає його навіть не кліпаючи, розсміявся. — А ще добротний шотландський ель, котрий мені присилає зі Стерлінгу кузен.

Богдана теж всміхнулася, торкаючись його руки:

— Сер Прітчард, це було неймовірне чаювання і його я не забуду ніколи.

— Якщо моя скромна персона допомогла тобі краще зрозуміти Уельс і полюбити його так само, як ти любиш країну, де народилася, то я свою місію у цій непростій епосі виконав, — м’яко він потиснув її руку. — Отже мої помічники заберуть усе десь до кінця тижня, а я сьогодні ж випишу чек. Щодо сукні, люба. Ти точно вирішила?

— Так, — впевнено відповіла. — Сукня залишиться в тому ж вигляді і там же, де її сховала леді Дейлі.

— Я добре знав Бонні Блу Дейлі. Знав ще з тих років, коли ми були молодими й вважали, що цей світ належить саме нам. Певно так думає кожне покоління в сімнадцять. Блу була вольовою дівчиною, сильною, твердою в своїх принципах та переконаннях, але разом з тим, неймовірно доброю, м’якою, готовою прийти на поміч тому, хто цього потребує. І не важливо, що було в тієї людини за плечами. Цей будинок дістався їм з чоловіком нелегкою працею і Блу ним дуже дорожила. Коли на початку двохтисячних її чоловік помер від інсульту, донька хотіла продати будинок і забрати Блу до Англсі, але та категорично відмовилася і жила одна в ньому до останнього. Блу була неймовірною. Її обожнював увесь Каранарвон: як старі, так і малі. Саме тому до тебе виникла така цікавість, коли ви переїхали. Кожен хоче зрозуміти, побачити, яка ти. А я скажу ось що! Ти схожа не неї, справді схожа. Впевнений, ти б їй сподобалася, більше того, вона б тебе полюбила. До того ж вона була рідкісною красунею, люба, і в цьому між вами теж глибока схожість, — старий підвівся з дивану й озирнувся на вітальню. — Ви геть нічого не змінили, все так, як було. Пробач, але для вас це просто будинок та меблі, а для мене колодязь неповторних спогадів, про роки дружби та взаємної підтримки.

Богдана не втрималася і обійняла старого:

— Дякую за наше знайомство, сер Прітчард, і сподіваюся, воно на цьому не закінчиться.

Старий обійняв її у відповідь:

— Приходь у мою антикварну крамничку, коли забажаєш. Побачиш речі, котрі там є, почуєш купу старих легенд, котрі так любиш, подивишся, як я реставрую та приведу до ладу все, що купив у тебе. В моїй крамниці тобі завжди будуть раді.

— Прийду! — щиро пообіцяла Богдана. — Я обов’язково прийду.

Коли раритетний Остін Вестмінстер, місце котрому Богдана б виділила мінімум у тій же антикварній крамниці Паррі, побурчав вздовж вулиці, вона відійшла від вікна й поглянула на дерев’яні ящики, куди переклала посуд, що продавала. Присівши над ящиком, взяла невелике блюдце, розписане трояндами, повільно проводячи по ньому пальцем.

— Леді Блу, я думаю, Ви б залишилися задоволені, таким моїм рішенням стосовно ваших речей. Впевнена Сер Прітчард віддасть це все в дійсно хороші руки, де кожна річ матиме друге життя. Дякую, що живу у Вашому будинку, тепер він і мій. Обіцяю, що берегтиму та доглядатиму за ним так само, як це десятиліттями робили Ви, — урочисто промовила Богдана.

Потім дивне наслання минуло і вона озирнулася на порожню вітальню. Іронічно повела плечем, наче дивуючи сама собі: