Розділ 5

— Я знайшла тобі кілька варіантів, — своїм мелодійним акцентом защебетала Катріона по телефону.

— Так швидко? — Богдана навіть не знала, що на те відповідати. Наче й сама просила подругу дізнатись про вакансії, а тепер вже наче повертала назад.

— А що тут шукати? Містечко ж маленьке. Отже слухай, нічого такого, але може щось зацікавить. В принципі, якщо потрібні гроші, то думаю, щось підбереш, — відповіла Катріона. — Поряд нічого поки немає, але зате є вакансія помічниці медичної сестри у приватному закладі по догляду за людьми похилого віку, це на протилежному кінці міста.

— Я зовсім нічого не знаю про догляд за людьми похилого віку, — Богдана присіла на диван у вітальні і взяла з журнального столика блокнот та ручку. — Що ще?

— Ну, ще є вакансія прибиральниці у старшій школі, але не думаю, що тобі таке підходить. Слухай, а хто ти за освітою, Дано? Я ж не цікавилася.

— Я закінчила музичну академію в Україні. Я піаністка, але не думаю, що це матиме тут якесь значення, — чесно відповіла Богдана, хаотично проводячи ручкою по краю блокнота.

— Овва! Я здогадувалася, що ти творча особистість. Тоді ще кілька варіантів відпадають самі собою, — присвиснула Катріона. — Треба ж! Ти — піаністка.

— Ні, перераховуй все, що є, — Богдана судомно ковтнула. — Музика — то вже прожита сторінка мого життя. Давно прожита.

— Зі всіх варіантів, що в мене були, можу запропонувати тобі хіба-що місце офіціантки у кав’ярні на Касл-Сквер. Принаймні милуватимешся замком з вікна кожного дня.

Богдана знала, що Євген тій новині зовсім не зрадіє, але згадуючи як він повівся напередодні, вирішила, що рішення стосовно своєї роботи прийматиме сама.

— Так, піду на співбесіду до кав’ярні, — промовила Богдана. — А чом би й ні?!

— Дано, може подумай, — наголосила Катріона. — Поговори з Євгеном, порадься з ним.

— З чогось треба починати, правда? — вдавано весело відповіла Богдана. — Коли можна туди підійти?

— Та хоч сьогодні! Я підвезу тебе. Будь готова через годинку.

— Добре, — Богдана відставила телефон і підійнялася з дивану.

Розмова з Євгеном ввечері обіцяла бути цікавою.

Вже їхавши в авто на Касл-Сквер, Богдана розповіла Катріоні про своє прибирання на горищі, купу непотребу, котрий тепер лежав на задньому дворику, і про весільну сукню тридцятих у скрині. Катріона повторила, що її дивує Богданине захоплення старовиною. Вона сама шанувала британську не легку історію, але рівно на стільки, на скільки того вимагав свідомий громадянський обов’язок. І порадила частіше спілкуватися з Діланом, бо вони були вкрай схожі. Богдана на те лиш розсміялася, але пообіцяла взяти пропозицію на замітку.

— Ти з мотлохом не поспішай. Ділан знає одного старого антиквара, — Катріона глянула на неї і знову розсміялася. — О, з ним ти теж знайдеш спільну мову. Дідуганчик приїде і оцінить. Може щось зможеш виторгувати за те все.

— Не знаю, чи це правильно. Може було б краще не чіпати горище…

— Ага, бо привид леді Дейлі навідається до тебе вночі і дасть прочухана, — Катріона так розсміялася, що в неї з очей бризнули сльози. — Не мели дурні, дівчино. Будинок ваш зі всім, що там є, і ти маєш право розпоряджатися тим, як забажаєш. Якщо річ віджила своє, не бачу сенсу тримати її. Ох! Чув би мене зараз Ділан, який не дозволяє викинути старий дерев’яний макогін, бо він належав ще його прабабці.

Богдана знову всміхнулася, а тоді затримала погляд на замкові, що мов з казки виринув перед очима. Всередині, як і минулого разу, щось затріпотіло, точно маленькі фейрі своїми крихітними крильцями. Катріона те помітила. Вона припарковала авто на відведеному паркувальному майданчику біля самої оборонної стіни.

Глянувши на замок, знову на Богдану, і ще раз на замок, Катріона раптом мовила:

 — Ти справді ловиш кайф від оцього?! Слухай, маю ідею.

— Не ображайся, але вони в тебе якісь трохи божевільні, — добродушно відповіла Богдана, а тоді скривилася.

— Знаю. В тому й увесь мій шарм, — і Катріона рушила не до кав’ярень, що знаходилися в ряд через дорогу від замку, а прямо до Воріт Короля.

— Що ти робиш? Ми не за цим приїхали. Катріоно? — стишуючи голос, аби на них не дивилися туристи, Богдана схопила її за рукав сорочки.

Катріона наче не чула її. Вона прямувала до Орлиної вежі, звідки їх не так давно вигнав Натаніель.

— З мене досить споглядань панорами міста. Дякую, я все вже бачила. Катріоно, хай тобі грець!

На металевій лавочці, якраз у затінку вежі, сидів Натаніель, у своїй чорній формі та блайзері в тон. Він байдуже слідкував за купою туристів, що мов мурашки сновигали по внутрішньому дворі замку.

— Нат, привіт, — Катріона махнула йому рукою.

Богдані захотілося крізь землю провалитися в той момент. Їхня нещодавня зустріч біля закусочної, все ще не полишала свого гіркого посмаку. Натаніель не підвівся з лавочки, лишень підсунув вище козирок блайзеру.

— Маю до тебе одну справу. Допоможеш?

— Дивлячись, що ти вже вигадала, — відповів. На Богдану він кинув лиш один побіжний погляд і більше її для нього наче не існувало.

— Ти ж пам’ятаєш нашу милу сусідку-іноземку, Дану? Знаю, в тебе не було нагоди з нею нормально познайомитись, так вже сталося… Зустріч на Орлиній вежі не рахується.

— Чому ж? Ми познайомилися ще раз опісля, — примружив очі Натаніель, а тоді врешті глянув на Богдану.

— Що? — Катріона здивовано звела брови, поглянувши на Богдану, а тоді перевела погляд на Натаніеля. — Коли?

Богдана завмерла. Ще не вистачало, аби Катріона якось не так сприйняла ту історію, а вона цілком могла, бо Богдана про неї й словом не обмовилася. Богдана глянула на Натаніеля чи то з благанням, чи то з погрозою — сама не розуміла.

Натаніель ловив кожну емоцію на обличчі жінок, водивши своїми очима від однієї до іншої, а тоді промовив:

— Зустрілися кілька днів тому біля закусочної, але те важко назвати знайомством. Перекинулися кількома словами і на тому все. Здається, ми обоє поспішали. Вірно, леді?