Розділ 3

Щойно ступивши на старовинні кам’яні східці, що вели на територію замку з так званих Воріт Короля, Богдана відчула дивний прилив сил та покращення настрою. Наче рвучким поривом вітру звіяло її тривоги та печалі. Зачудовано роздивляючись внутрішній двір замку-фортеці, вона ніби бачила перед очима події, котрі відбувалися на тій землі сотні років тому. Від того здавалося, що сама стає частинкою легендарного минулого.

Катріона з усмішкою спостерігала за новою подругою і повірити не могла, що іноземка може так пройнятися історією її країни. Від того щира прив’язаність, котра виникла при знайомстві вчора, лише підсилювалася. Катріоні те подобалося.

Всміхаючись, вона підхопила Богдану під руку і вказала на найвищу вежу оборонної стіни:

— Хочеш звідти побачити панораму міста?

— А можна? — з захватом запитала Богдана.

— Менше питань, дівчино, і більше дій, — змовницьки підморгнула.

Катріона повела Богдану до входу у найвищу вежу оборонної стіни, паралельно розповідаючи історію замку, котру знала сама.

Опинившись на вежі, Богдана підійшла до однієї з широких зубчастих тур, між котрими завбачливо була натягнута сітка, і замилувалася мальовничим краєвидом. Замок омивали води протоки Менай. Позаду ж лежали безкрайні смарагдово-пшеничні землі Уельсу.

— А туди теж пускають? — після кількахвилинного милування краєвидом, спитала врешті Богдана, показуючи на три маленькі башточки, що височіли над їхніми головами.

— Що ви тут робите, леді? — десь за спиною почувся розгніваний чоловічий голос.

Богдана аж з’їжилася вся, повільно обертаючись. Навпроти них стояв високий молодий чоловік у формі охоронця і роздратовано стиснувши вуста в тонку лінію, дивився на них.

— Пробачте, сер. Ми… Ми думали, що сюди можна? — запинаючись промовила Богдана. Вона зиркнула на Катріону, але та на диво мовчала, мов води в рот набравши.

— Перед входом внизу стоїть таблиця з забороною, — навіть не збирався зм’якнути охоронець. — Тут закон та правила існують не для того, аби їх порушувати, а навпаки.

— Я не читаю валлійською, — винувато кліпнула очима Богдана. — Пробачте!

— Ой, ну досить вже цього спектаклю! — пирснула врешті Катріона. — Нат, Дана тут вперше і їй так хотілося побачити місто з Орлиної вежі. Я її трохи потішила.

— Катріоно, заборона стоїть внизу не дарма. Вежа на реконструкції, вона в аварійному стані. Не думаю, що твоя подруга була б втішеною, опинившись на лікарняному ліжку зі зламаним хребтом, — навіть не всміхнувшись у відповідь, відрізав чоловік, а тоді демонстративно вказав рукою обом на вихід.

— Дано, познайомся, це ще один наш сусід, Натаніель Гарланд. З його молодшим братом ти сьогодні вже познайомилась, — важко зітхаючи мовила Катріона. — Так, навіть серед валлійців бувають винятки стосовно гостинності.

Богдана обережно обійшла його, наче боялася зачепити краєм куртки:

— Дана, рада знайомству. Ще раз пробачте, сер.

Чоловік зміряв її холодним поглядом і ледь помітно кивнув на знак вітання.

— Нат, Боже! Вона ні в чому не винна. Це все я. Можна хоч краплю привітності? — десь зі сходин вниз викрикнула Катріона, але відповіді звісно ж не почула.

Жінки спустилися назад у внутрішній двір фортеці, зробили кільканадцять фото, а потім подалися в одну з кав’ярень неподалік, аби посмакувати славнозвісну уельську випічку та поділитись враженнями.

Вже повертаючись назад додому, Катріона поглянула на Богдану і стиха промовила:

— Дано, ти на Ната не ображайся, просто… Не знаю, чи тобі треба це знати, чи ні, але все одно скоро почуєш… У них з Різом кілька місяців тому батьки загинули…

— О, Боже! — Богдана аж втиснулася в сидіння від почутого. — Що сталося?

— Поверталися від родичів з Ліверпуля і… Їм зараз важко: як фінансово, так і морально. Різ охоче йде на контакт з кожним, хто проявить хоч краплю тепла до нього, а от Нат… Нат не такий. Він був проблемним хлопцем ще зі школи і не планував дорослішати, а зараз доводиться звалити на плечі те, що непосильне.

— В мене нема слів, — Богдана дійсно була ошелешена почутим.

— Лиш не подумай їх жаліти, бо можеш нарватися на грубощі. Твоя ніжна тонка натура того, мабуть, не перетравить, — Катріона знову зітхнула. — Тому я порадила Різу запропонувати тобі свої послуги бебісітера. Ми всі намагаємось їх підтримати, але так, аби то не кидалося в очі. Розумієш?

— Так, звісно, — кивнула Богдана, все ще аналізуючи почуте. — Я тебе зрозуміла.

Ввечері Богдана розповіла про все, що з нею сталося, Євгенові. Чоловік сприйняв почуте не так співчутливо, як вона. Вклавшись на ліжко після душу, він взяв з приліжкової тумби телефон, щось нашвидкуруч клацаючи в ньому. У відповідь лиш хитнув головою, бурмочучи, що ситуація печальна.

Богдана повільно розтирала крем для рук по шкірі, задумливо дивлячись у вікно навпроти їхнього ліжка. Євгенова реакція її трохи здивувала. Він вмів співпереживати людям і часто те показував, але в Карнарвоні став якимось дивним, а вони ж прожили там не більше тижня. Списавши все на його перевтому, Богдана лягла на м’які подушки, вдивляючись у темінь за шибками. Емоцій за день було стільки, скільки певно аж за кілька місяців у Кардіффі разом взятих. Але згадка про трагедію хлопців затьмарювала Богдані яскравість відвідин карнарвонського замку. Перед очима знову виник Різ та його візитівка, зліплена на старому домашньому принтері.

— Завтра йду на шопінг з Катріоною та кількома її подругами. Ти не проти? — спитала буденно.

— Щось часто ти гуляєш, — пробурмотів Євген, не відриваючи погляду від телефону. — Я думав, займатимешся устроєм будинку.

— Я повністю прибрала його, обидва поверхи, розставила увесь текстиль, котрий ми привезли з Кардіффа. Завтра хотіла купити комплект постільної білизни та кілька нових рушників. Якщо ти проти, то… — Богдана знову здивувалася тону Євгена.

— Ні, ну що ти, — Євген швидко відставив телефон і притягнувши її до себе поцілував у скроню. — Вибач, на завтра маю важкого пацієнта, багато роботи і все таке. Я ж вперше буду робити кілька операцій без страховки колег. Нервую.