Розділ 2

Наступні кілька днів минули наче в тумані. Богдана займалася устроєм будинку та документами щодо влаштування Злати в нову школу. В принципі робила все те саме, що й раніше у Кардіффі. На споглядання історичних пам’яток часу поки не було. Євген же знаходився на іншому кінці містечка, влаштовуючись на своєму новому робочому місці. Купа паперів та оформлень, що підписав у Хіт, була лише вершиною айсберга, більша ж частина знаходилася тут.

Вони мало розмовляли вечорами, бо Євген приходив втомленим та сердитим, а Богдана досі відчувала гіркий присмак їхньої розмови у вечір приїзду. Вона могла підтримати Євгена, сказати, що це просто період, новий початок, котрий за тиждень мине і все стане на свої місця, як було у них по приїзді до Британії, але не була впевнена, що Євгену дійсно потрібна її підтримка. А ще, чесно кажучи, не хотіла, аби між ними знову виникла сварка.

Богдана ненавиділа, коли вони сварилися. Ні, не тому, що це було погано. Всі сімейні пари, та й взагалі всі пари, сваряться, це нормально в світі, де кожен має свої принципи та переконання. Справа була в іншому. Євген після тих сварок швидко відходив і про все забував, а от вона, не хотячи того, пам’ятала кожне сказане ним в гніві слово, і воно довго й болісно відгукувалося всередині.

Початкова школа знаходилася далеченько від будинку, але за кілька вулиць від стоматологічного кабінету, де влаштувався Євген. Аби не писати заяву на шкільний мікроавтобус, котрий забирав дітей, Богдана вирішила, що Євген завозитиме малу. Той відмовився, аргументуючи, що має приїжджати на роботу завчасно, аби підготуватися. І знову нагадав їй, що вона не має водійського посвідчення, котре стало б у пригоді. З приїзду до Британії він згадував про нього двічі і обидва рази у Карнарвоні.

Не так далеко від початкової школи знаходилася карнарвонська водійська школа.

Якось, вже у другій половині дня, у вхідні двері будинку делікатно постукали. Богдана якраз одягалася, аби піти до супермаркету та купити чогось до вечері. Здивовано поправляючи сорочку, пройшла в крихітний коридорчик, що слугував передпокоєм, й здивовано прочинила двері. Перше, що кинулося в очі, були яскраво-руді кучерики, що обрамлювали пухке, світлошкіре обличчя з рум’яними щічками. Не втримавши усмішки, Богдана з цікавістю поглянула на гостю, котра тримала в руці сріблясте деко, дбайливо накрите фольгою.

 — Привіт. Всі дуже хочуть познайомитися, але соромляться, тому я буду першою, — незнайомка простягнула свою пухку м’яку руку. — Вітаємо у Карнарвоні, леді. Вам тут раді!

Богдана здивовано кліпнула очима:

— Дякую. Дуже приємно. Я — Богдана, але друзі звуть мене Даною.

Незнайомка теж з цікавістю розглядала темне волосся, бліду шкіру і яскраво-сині очі Богдани, а тоді мовби спам’ятавшись, засміялася:

— Ой, а я Катріона. Катріона я, — умисно виділяючи валлійський акцент, промовила жінка.

— Яке красиве ім’я, —  захоплено промовила Богдана і не кривила душею. Валлійські імена звучали мелодійно по всьому Уельсу, але у Карнарвоні те було якось по-особливому.

— Дякую. Тримай маленький презент, Дано. Бачу, ти поспішаєш, — Катріона скосила погляд своїх зеленувато-карих очей на шкіряну куртку в руках Богдани, — тому не затримуватиму.

Богдані стало не зручно. Про уельську гостинність та чаювання чув кожен, хто хоч раз цікавився Сполученим Королівством, українська гостинність нічим не поступалася. Богдана серйозно планувала те валлійцям демонструвати. Проте вона мала піти до супермаркету, бо в домі справді не було навіть якогось печива.

— О, мені треба по закупи, — винувато всміхнулася Богдана. — З цим переїздом…

— Не можеш зібрати себе до купи? — Катріона так вільно спілкувалася, мовби жінки вже були подружками років сто.

Богдані те сподобалося. Вона любила простих людей, котрі не вигадують собі складність, де її не має.

— Щось таке, — Богдана всміхнулася.

— Хочеш, можу піти з тобою до «Теско». Я знаю, на що там зараз хороші знижки, — Катріона підбадьорливо всміхнулася.

— Ти маєш вільний час? — Богдана й собі вирішила не користуватися офіціозом. Судячи з Катріони, в Карнарвоні його не надто шанували.

— Я матір дворічного шибеника, — Катріона поглянула на старий наручний годинник, котрий аж ніяк не клеївся з її джинсами та в’язаним кардиганом. — До п’ятої вечора в мене купа вільного часу.

— О! — Богдана знітилася. Вона легко контактувала з людьми і на диво у Британії швидше, аніж в Україні, але так швидко дружбу ще не заводила. — Тоді ходімо. Якщо так.

По дорозі до супермаркету, не спішно йдучи тротуаром вздовж акуратних таунхаузів, Катріона показала свій будинок, точно такого ж плану і навіть кольору, що стояв через будинок від дому Богдани. Розповіла про сусідів у їхньому провулку та про декількох котрі жили на паралельній вулиці, куди вони вийшли. Поки дійшли до супермаркету, Богдана вже заочно знала пів містечка, де є хороша перукарня, служба таксі, де можна влаштуватись на роботу та останні карнарвонські плітки. Богдана зрозуміла, що ту жінку їй у друзі сам Всевишній послав.

Катріона не збрехала. Богдана зробила закупи на тиждень, починаючи продуктами і закінчуючи побутовою хімією, і була вкрай задоволена сумою, що залишилася від знижок. Нова знайома навіть гель для душу порекомендувала на свій смак і Богдані він дійсно сподобався.

— Чому ви переїхали сюди? В Кардіффі більше перспектив і вам, і доньці. Не чула, аби зі столиці їхали у глибинку. Хіба що втікаєте,  — врешті спитала Катріона, поки вони волокли важкі пакети назад до будинку Богдани.

Питання було пряме і без хитрощів. Та прямота Катріони Богдані теж подобалася.

— Ні, не втікаємо. Ми не злочинці. Навпаки, я б сказала. Мій чоловік успішний дантист, був ним у Кардіффі понад рік, але нещодавно ваше містечко подало запит до центральної лікарні на вакансію дантиста. Євген подумував про те, аби мати власну практику, а не працювати з іншими у відділенні стоматології при Хіт, тому одразу подав резюме. Тепер ми тут, — просто та без прикрас розповіла Богдана, опускаючи пакети на сходини перед вхідними дверима та відмикаючи їх. — А взагалі то, ми родом з України. Чула про таку країну?