Розділ 1

2015 рік Кардіфф. Уельс. Великобританія

М’яко й повільно тендітні пальчики опустилися на клавіші старовинного піаніно і по освітленій лише приглушеними жовтуватими ліхтариками вітальні полилася музика. Кожна нота наче проникала десь у серце, розливалася по венам разом з кров’ю, діставала самого осередку душі. Ніжна, щемлива, глибока музика прощання і тужливого жалю.

Жінка, що сиділа за піаніно, так само повільно підвелася з невеличкої табуретки, і востаннє торкнувшись клавіш, з гуркотом опустила кришку на інструмент.

Піаніно лишалося позаду. Кардіфф лишався позаду. Так само як рік тому позаду лишилася Україна.

Богдана ступила на поріг і нервово повела плечем, озираючись на вітальню. Кімната тепер виглядала порожньою та чужою. Не вірилося, що ще вчора вона була заповнена красивим текстилем, котрий довго та прискіпливо Богдана обирала з подругою, та затишним дріб’язком, що з захопленням знаходила в комісійних магазинах міста раз на тиждень.

Все залишалося: і піаніно, і затишний будинок, і подруга, і робота в батьківському комітеті школи, де навчалася Злата, лиш вона знову без вибору пливла за течією. Як і рік тому.

— Мамо, ти ще довго? — на порозі вітальні з’явилася миловидна дівчинка з двома товстими темними косами майже до поясу. — Тато каже, що ти мабуть тут заснула вже.

— Ні, Злато, не заснула, — Богдана стерла з щоки непомітну сльозинку і всміхнулася. — Ти нічого не забула? Перевірила все у спальні? Повертатись не будемо.

— Двічі перевірила, мамо, — Злата торкнулася її руки. — Тобі гірко? Ти не хочеш їхати? Будеш сумувати за Кардіффом?

Богдана зберігала на вустах все ту ж легку усмішку, але з посмаком гіркоти:

— Так, доню. Сумуватиму за цим містом, бо я звикла до нього.

— Тато каже, що наш новий дім буде ще кращий. Що там я заведу собі цілу купу нових друзів, що там моя школа буде втричі крутіша, що там…

— Мед ложкою їдять, — Богдана зітхнула.

— Що? — Злата закліпала довгими чорними віями.

— Нічого. Так кажуть в Україні. Ти мабуть вже й не пам’ятаєш, — чогось тягар на душі став ще більшим. Богдана відчувала себе наче те перекотиполе: відірвана від місця, де її коріння, і гнана вітрами у цілковиту невідомість.

Донька вже не слухала, вона помчала на вулицю, де перед будинком чекав завантажений седан і Євген — її батько та чоловік Богдани.

Востаннє озирнувшись на вітальню, з котрою було пов’язано безліч приємних та щасливих спогадів, Богдана пройшла у коридор, а звідти вийшла на вулицю, зачиняючи вхідні двері.

За вікном автомобілю пливла довга дорога до нового дому. Богдана вдивлялася в обриси навколишніх пасовищ та лісосмуг, котрі миготіли перед втомленими очима, і відмічала, що Уельс дуже нагадує їй рідну Україну. Можливо саме тому вона змогла полюбити його, хоч і не так сильно, але принаймні чесно та щиро.

Карнарвон, до якого лежав їхній шлях, був однією з областей Уельсу і знаходився на крайній півночі сполученого королівства. Він являв собою невеличке містечко з населенням трохи більше дев’яти тисяч валлійців, але на територію котрого припадало аж дві середньовічні фортеці. Від них у Богдани перехоплювало подих. І мабуть те було єдиним, через що вона відчувала себе не зовсім подавленою.

— Про що ти думаєш? — Євген мигцем поглянув на неї, а тоді знову перевів погляд сірувато-блакитних очей на дорогу.

— Не знаю, — зізналася Богдана. — Ні про що і водночас про все разом взяте.

— Я не думав, що ти так прив’яжешся до Кардіффа. Чесно. Ти ж знала, що ми там не надовго. Все ж було одразу зрозуміло. Та й нащо нам Кардіфф: орендоване житло, за котре маємо платити, нуль перспектив… Така собі радість. А тут! Я матиму свою власну практику… Дано, все буде добре, от побачиш, — Євген озирнувся до дочки.

Злата сиділа з навушниками у вушках і тихо сміялася з якогось мультика. Вона на них не звертала жодної уваги.

Богдана зітхнула, знову фокусуючи погляд на мальовничих весняних пейзажах за вікном. Здавалося, ті краєвиди зійшли з листівок, котрі робили для фотоальбомів років сто тому.

Ні! Вона не знала, що у Кардіффі вони не затримаються надовго. Навпаки, навіть не думала, що ще кудись переїжджатимуть.

Рішення переїхати до Великобританії далося Богдані вкрай важко. Навіть тепер, коли минуло більше року, згадувалося те все гірко й болісно. Її батьки були проти! Воно й не дивно. Стільки сил та фінансів вклали в неї, аби бачити провідною піаністкою, а вона перекреслила те майбутнє, спочатку присвятивши себе чоловіку та доньці, а потім чужій країні. Матір не розуміла, як можна вибирати між кар’єрою та сім’єю, бо сама успішно поєднувала медичну практику та родину з чоловіка, сина й доньки вже більше тридцяти п’яти років. Батько, військовий на пенсії, котрий у свій час пройшов не одну гарячу точку у світі, такого теж не розумів. Старший брат Богдани, як і матір, обравши професію лікаря, також вдало поєднував медицину і особисте життя. Лиш вона, вийшовши заміж за друга та однокурсника Сергія, відмовилася від музики і поринула у сімейний побут та материнство.

Зачувши, що колега Євгена кличе його за кордон, бо там є попит на талановитих лікарів, матір сказала своє слово і воно було категоричним. Батько був на її боці і навіть Сергій, з котрим Богдана завжди мала теплі стосунки, не підтримав її тоді. Вона залишилася на своєму і забравши п’ятирічну Злату полетіла з Євгеном до Уельсу.

Минуло більше року, але стосунки між ними залишилися прохолодно-офіційними. Вони спілкувалися через інтернет раз на тиждень, вітали одні одних зі всіма святами, але Богдана відчувала материну образу, батькове невдоволення і смуток Сергія. Всі троє вважали, що краще в чужій країні їй точно не буде. Богдана ж увесь час доводила їм протилежне.

Кардіфф зустрів їх на диво привітно та тепло. Колега Євгена мав рацію і ні в чому не прибільшив. Університетська лікарня Уельсу, більш відома як лікарня Хіт, провела з Євгеном співбесіду і вже за тиждень він отримав ліцензію та місце дантиста. Колега допоміг з орендою житла, разом вони влаштували Злату до початкової школи і життя поплило: тихо та розмірено, як самі валлійці, котрі оточували Богдану звідусіль.