Новий друг

‘’’’Карпати. Наш час

Будь-який містянин одразу відчує різницю між містом та гірським селищем. Навіть звичайне дихання здається непосильним завданням для непідготовлених городян. «Для цього ж певне здоров’я потрібне!» — скаже вам будь-хто звідси. Все навколо таке гармонійне, живе! Відчувається первісний нерозривний зв’язок між людиною та природою. 

По серпантину Карпат сановито майнувала неперевершена красуня синього кольору — Шевроле Камаро 1969 року. Автівка мчала мов стріла, грайливо муркочучи про свою цілеспрямованість й наміри випереджати. Швидкість була шаленою, навіть надприродною. На щастя, цю дорогу серед гір призабули, тому шлях був майже чистий. Інакше…Мало хто б наважився на шалену витівку. Навіть у досвідченого водія, який бував тут тисячі разів, виникало дивне відчуття присутності. Так, ніби хтось з лісу весь час за ним пантрує. Хіба таке можливо на швидкості понад двісті кілометрів за годину? 

За кермом був Грегорі. Все сталося швидко, без роздумів та вагань — посадив Асю в машину та гайнув в дорогу, до єдиного, хто може зарадити. Всю поїздку він час від часу озирався на заднє сидіння, перевіряючи, як там подруга. Асю, ніби ляльку з клаптиків тканини, шарпало з боку в бік на поворотах, проте вона ніяк не реагувала. Це тривожило хлопця, як і те дивне відчуття. Ніби хтось у лісі очей з них не зводить. Грегорі знав таємницю старого лісу і правила перебування у ньому. Однак щось підсвідоме, що можна побачити, чи радше відчути, як воно муляє в куточку ока, тримало у напрузі весь шлях. 

Нарешті вони в’їхали до лісу. Слід було розшукати потрібний будинок. Захований у соснових хащах так, що стежки до нього плутали подорожніх, він вимостився на величезному, старому й кремезному дубі. Будинок на дереві. Однак це була не скромна халупка лісника, а справжній палац — складна й хитромудра конструкція з чотирьох поверхів, нашарованих нерівномірно, великі панорамні вікна та яскраво осяяні сходи, які ніби обнімали будинок та дерево. Дуб став основою всієї конструкції. Хоч подібна вежа видавалась химерною в такій глушині, проте сполучення скла, металу та сучасних пристроїв, як не дивно, ідеально вписалося в ландшафт.

Машина пригальмувала за кілька метрів, недбало зупинившись біля поваленої сосни, коли з будинку вийшов господар. Молодий чоловік прихромував на ліву ногу. Навіть здалеку було помітно, що він високий, міцний, з довгим зеленим волоссям. Парубок склав руки та з цікавістю спостерігав за непроханими гостями, що їх якимось вітром занесло на його землю.

Втомлений Грег ледве не випав з автівки. Хоч він і вдало обрав майже порожню швидкісну дорогу, поїздка виснажила. Хлопець грюкнув дверима та подався до маєтку, поглядом шукаючи власника. Він знав, що їх уже помітили.  

— Сподіваюсь, ти сьогодні в хорошому настрої… Не хочу грати в твої ігри…

Пробурмотівши ще щось, він витягнув з кишені гральну карту й дмухнув на неї. Та вмить виблиснула блакитним кольором і, кружляючи, полинула до господаря будинку. 

Зеленоволосий здивовано схопив карту, яка застигла перед його обличчям та левітувала в очікуванні. Парубок дзвінко розреготався, як тільки його погляд зачепився за зображення. Його голос, здавалося, розливається по всьому лісу, а сміх глухо відлунював та змушував все навколо здригатись. Він заховав карту в кишеню та безстрашно стрибнув вниз, ніби висота була йому за іграшку. Зірвався сильний вітер, пилюка полетіла на Грега. Той прикрив очі рукавом й відчув, як його хитає потужний потік повітря. Через секунду, коли вітер стих, перед ним стояв Алід. Грегорі зауважив, що хоч він сам височенький, хлопець навпроти здавався значно вищим. 

— Досі використовуєш магією, щоб додати кілька сантиметрів росту? 

— Впевнений, що це магія? Можу відповісти за кожен сантиметр свого тіла. 

Хлопці зо декілька секунд перезиралися, а потім приснули від сміху. Алід схопив Грега за плечі та міцно обійняв. 

— Радий тебе бачити, друже, хоч і не чекав на гостей!

Алід трохи розтягнув останні слова, проте Грег був готовий до такої реакції.

— Знаю, ти не любиш непроханих гостей. І знаю, як ти можеш з ними вчиняти. Але наше вторгнення — незвичайний випадок. Поглянь. 

Хлопець підійшов до автівки й прочинив задні дверці. На сидінні простяглася Ася. Важко було судити, що з нею. Дівчина лежала нерухомо, в незручній позі, лице набуло білувато-синього кольору, а грудина майже не рухалася. Ледь не бездиханне тіло. 

— Ти збив людину? В моєму лісі немає місця для поховання трупів! Ще поліцію на мене накличеш… 

— По-перше, невже я схожий на вбивцю? Алід, ти ж мене знаєш! 

Хлопець докірливо глянув на друга й продовжив.

— По-друге, це моя подруга, Ася. Я не знаю, що з нею коїться, але одне можу сказати напевне. Вона жива! 

Алід знову глянув на дівчину, і помітив — той вогник, який змушував Грега мчати за сотні кілометрів з ризикованою швидкістю. 

— На жаль, цей стан триватиме не довго… Вона на Межі. 

Грег не став допитуватися, що воно означає. Єдине, що він зрозумів, і це було найважливішим — їх час обмежений.

— Мені потрібна твоя допомога. Я не можу її втратити. 

*** 

Тим часом до кафе, у якому стався дивний випадок із двома студентами, прослизнула тінь. Вона зробила кілька кроків та обернулася на чоловіка в медичному костюмі. Маска, товсті окуляри та хірургічна шапочка не давали роздивитися особливі риси лікаря. Та в гамірному приміщенні, в потоці відвідувачів навряд чи комусь це було потрібно. Офіціантка підійшла до нового гостя та привітно усміхнулася. 

— Доброго дня. Можу запропонувати вам найпопулярніший столик біля вікна. Звідти гарний вид на місто! 

Чоловік проігнорував запрошення та пройшов у глибину зали, де вчора сиділи Грег і Ася. 

 — Ви працювали тут учора? 

Його голос насторожував й вселяв страх. Вона покірно відповіла:

— Так, я працюю тут кожен день, моя змінщиця зламала ногу, і я повинна…