Справи Ліги

ГЛАВА ДРУГА.  СПРАВИ ЛІГИ

15 століття, невелике село під Києвом. Віддаль від міської метушні жила собі скромна сім’я вільних селян Поперечних. Глава родини пан Мирон був високим кремезним чоловіком, років за сорок, із медово-зеленими очима та коротким й світлим, наче жито, волоссям. Ніс картоплиною та тонкі бордові смужки губ підкреслювали й без того грубі чоловічі риси, додаючи образу мужності. 

Він мав дружину Анну – добру та роботящу, хоча далеко не красуню з рідким й тонким волоссям та заячою губою. Однак приємний характер компенсував цей незначний недолік. Батьків тішив син Радослав, миле восьмирічне хлоп’я. Мирон був добрим господарем, слава про його обійстя котилася далеко за межі села. 

Рід Поперечних споконвіку розводив свиней. Мирон мав особливий талант - вправно забивав свиней. Кремезні руки чоловіка були величезними та володіли руйнівною силою. Не дивно, що між людом ходити плітки про те, ніби Мирон голіруч кінчає вгодованого кабанчика. 

В складний час пошестей та бідності церква відряджає в село молоденького диякона Гордія Рудковського. Гордію ледь більш як двадцять. Низенький, худесенький, справжнісінький книжковий черв’як. Йому доручили «просвітницьку справу» - очищати народ від зла, нечисті та беззаконня. Інквізицію тоді не дуже жаліли, тож посланці-бідолахи часто зникали безвісти, у пастках ненависті та страху.  

Гордій був тямущим, тому почав із пошуків помічника - місцевого жителя, бажано здорованя, тупуватого та покірного, щоби без вагань тягнув важкі інквізиторські будні. Придивившись до селян, він зупинив свій вибір на Миронові. Крім виконання брудної роботи, Гордію був потрібен захист.

Мирон не одразу пристав на таке діло. Йому подобалося спокійне тихе життя, й жодних змін він не хотів. Однак незалежно від його бажань, зміни все ж сталися. Тяжку невідому хворобу якимось вітром занесло до села. Не жалкуючи ні малого, ні старого вона підкошувала кожного, не залишаючи й шансу на порятунок. Занедужала й Анна, забравши слідом на той світ й маленького сина Радослава. Мирон ледве не збожеволів з горя, якби не з’явився Гордій.

І хоч у чоловіків, здається, не було геть нічого спільного (де молитви й де сало, ковбаси та свині), вони швидко порозумілися й потоваришували. Гордій розповідав осиротілому чолов’язі про відьом та інквізицію так натхненно й переконливо, що той врешті-решт погодився стати його помічником. Адже саме відьми накликали невідому неміч на Київ та великі села довкола. Саме через них його рідні померли жахливою смертю. Іншого пояснення такій чортівні немає й бути не може.

Гордій був добродушним хлопцем, намагався достукатися до єретиків, допомогти їм стати на правильний шлях. Спершу навіть здавалось, що його щира пропаганда приносить плоди. Та між «здається» й «дає» насправді величезна прірва…

Містяни ніколи не щадили й не жалували інквізиторів. І хоча напряму ніхто не виказував незадоволення, на священнослужителів постійно сипалися погрози, ставалися напади й навіть підпали. Так трапилося і з Гордієм. Глухої ночі хтось із незадоволених й не до кінця «просвітлених» підпалив його житло. Він навіть не прокинувся…

Так Гордію вкоротили віку єретики. Мирон був у відчаї. Він швидко здихався господарства та переклав обов'язки на далекого племінника Святослава. Тому було байдуже до відьом і безпощадної хвороби. Ще б пак – йому дісталася родюча земля та свині, хіба це не надзвичайна вдача? І не важливо, що передувало такому подарунку.

Мирон змінив місто, та в ту кляту ніч загибелі товариша в голові закарбувалася одна думка - помста. Знищити все зло, яке трапиться на його шляху. Своїми велетенськими руками задушити кожну нечисть, допоки сам не загине в одній з битв. Через деякий час завдяки його старанням та доносам було впольовано, звинувачено в чародійстві та приречено на погибель близько сотні жінок та чоловіків. Той велетень зажив слави неперевершеного мисливця за нечистою силою. Ніхто вже й не згадував про родову справу Поперечних та вміння забивати свиней…

***

– Цей божевільний душогуб скоро зведе в могилу геть усе місто!

Чорний кіт м’яко стрибнув на одну з шести розкішних оксамитових подушок. Для середньовіччя його шерсть була занадто доглянутою, блискучою та шовковистою. Наче вимитою шампунем з кератином. 

– Не всіх, а лише симпатичних. Та й чому це тебе непокоїть? Серед наших потерпілих немає, – промуркотів кіт з сірою шерсткою, ліниво потягуючись.

– Справа не у безпеці, а в гуманності, хіба тобі не шкода бідолашних? 

Пухнаста біла кицька з гострими вушками граційно зайняла свій трон. Вочевидь, вона звикла, що нею милуються, бо мала блакитні очі й тонкі довгі лапки. Шість тронів-подушок були викладені у вигляді пенти, а в центрі красувався величний білий кристал. 

– Гуманність від слова human,  що означає людина, дорога Вікторіє. А ми ж не люди й не повинні втручатися у їх справи. Нам і котячих вистачає, – рудий кіт впевнено вмостився на своє місце. Він був трохи грубший за іншу братію, міцним та мускулистим, мов сніжний барс. 

На вході до занедбаного горища вигулькнув бувалий у бувальцях плямистий кіт. Каштановий лицар мав білий медальйон-пляму на грудях та шрам на вусі. Він відрізнявся не лише мастю. Басистий та дзвінкий голос лунав наче грім вранішньою порою. Від нього віяло впевненістю та гідністю мудреця. 

– Всі ви праві, мої дорогі друзі. Саме тому ми зібралися. Нам потрібно визначити подальшу долю Мирона Поперечного. Негайно!

Тим часом пан Поперечний, нічогісінько не знаючи про котячу нараду, займався безпросвітною після полювання на нечисть справою - пияцтвом. Єдиний у великому місті постоялий двір, яким заправляла Пелагея Богданова, приймав багатенько приїжджих козаків, купців, старців та духовенства, котрих супроводжували слуги та обози. Серед них крутився й Мирон. Він мстив за те, що в нього відібрали, зводячи зі світу чаклунів, які  грішили направо й наліво. То одурманювали, то відбирали молоко в корів, насилали прокляття чи смерть, хвороби, посуху, град… А потім колишній дбайливий господар заливав горе втрати родини й близького друга гидкою випивкою з найближчої винокурні.