Я знаю що ти зробила цим вікендом

Поле. Юні дівчата танцюють навколо каменю. Ранкова роса лоскоче їх босі ноги, та ніхто на це не зважає. В центрі дійства велично розташувався благородний білий камінь. Громіздкий дивацький кристал був вкритий різьбленими символами – рунами язичників. Дівчата танцюють, старанно виводячи кожен рух тоненькими руками та ногами. Роблять це напрочуд чітко та гармонійно, наче в них одне тіло на всіх. Камінь оживає. Спершу непомітне сяяння кристала стає яскравішим, поширюється, поглинаючи все навколо себе. 

Розплющую очі. Наді мною стоїть сусідка по кімнаті, Наталі.

– Ти знову кричала уві сні. Голосно. Ти мене лякаєш.

Наталі першокурсниця. Її підселили на початку року. Хоча я домовилася з комендантом, що рік проведу в гордій самотності, раптовий інтерес молоді до нашого університету скорегував моє інтровертне існування. 

Всупереч моєму досить складному характеру, раніше у нас були дуже хороші стосунки, однак останнім часом вона почала дивно поводитися. Я списала все на нерви, таки ж вона першокурсниця, нове життя, нові хвилювання.

– Пробач, ніяк не можу позбутися цих кошмарів, уже все перепробувала, нічого не допомагає…

– Ага…

Вона навіть не приховує напруження – голос усе видає. Наталі байдуже кинула ще щось у відповідь і вийшла з кімнати. 

Дуже дивно, міркувала я, остаточно прокинувшись. Поки я подорожувала, дзвонила мені кожного дня по кілька разів, сумувала, хвилювалась, чи все зі мною гаразд, а зараз поводиться так, наче я прокажена. 

І хоча ставлення сусідки трохи бентежило, я звела все до звичайної втоми та недосипу. Тож прийшла пора показатися в університеті. Швидко привела себе в порядок та переконавшись, що маю більш-менш пристойний вигляд, побігла на пари.

Університет, де я навчалася, не потрапив в топ кращих університетів, однак мені там подобалося, попри корупційність вишу. Здебільшого завдяки людям, яких я там зустріла. Одним з таких був Грег. Легко здогадатися, що так скоротили повне ім’я Григорій. Батьки хлопця були не в захваті, проте всі звикли називати його Грегом. Це ім’я пасувало йому більше – худорлявому, з блідою шкірою, темним досить довгим волоссям та надзвичайними карими очима, як у лабрадора. Ніжні глибокі очі з густими віями не давали дівчатам спокою. Хоча насправді Грег був більше схожий на кота. Такий собі славний домашній двохметровий котик.

Ми познайомилися за пару днів до початку навчання. Сусід випадково замкнув його на балконі гуртожитку, а я саме йшла з магазину й побачила на 9 поверсі худого дивака, котрий розмахував моїм рушником, наче прапором. Довелося повертатися й героїчно рятувати заручника. Відтоді ми нерозлучні. 

Не встигла я навіть кроку ступити в аудиторію, як смерч Грег зніс все на своєму шляху, і в ту ж мить постав прямо перед очима.

– Ви тільки подивіться, повернулася! Жива, здорова і, сподіваюся, з подарунками?!

Наголошуючи на останніх словах, він зиркнув на мій рюкзак в надії, що там лежить заповітний сувенір.

– Ніби в мене був вибір! Ти ж мені всі вуха продзижчав своєю ексклюзивною статуеткою. Тому прийміть цей дар задля миру – в усьому світі та вашій душі! 

Я вклонилася, наче на церемонії та, діставши блискучий пакетик з наплічника, простягнула його другові. 

– Пробачаю й обожнюю!

Ми тепло обнялися і заходилися обговорювати все, що відбулося протягом моєї подорожі. 

– Знаєш, наступного разу ти мусиш взяти мене з собою! 

– Наскільки пам’ятаю, я пропонувала, але хтось обрав концерт невідомої групи, а не подорож на найкращий фестиваль з найкращою подругою! – я не втрималася від м’якого докору. Грегорі обіперся об парту та закохано зітхнув. 

– І ні на секунду не пожалкував про свій вибір. Там було так круто, а той барабанщик… 

Але він не встиг договорити й похвалити музиканта. В аудиторію увірвалася викладачка, і від її злісного вигляду всі студенти вмить замовкли та сіли на свої місця. Вікторія Валеріївна разюче вирізнялася на фоні викладачів кафедри: фатальна блондинка зі стервезним, навіть деспотичним характером. Серед непримітних колег-мишок яскрава блондинка мала хватку скаженого ротвейлера.   

В цілому лекція була схожа на всі інші, якщо не брати до уваги те, що викладачка дивно та сердито глипала на мене. Як і деякі мої одногрупники. Я не стала злити її ще більше, хоча мені кортіло негайно дізнатися, що це означає? Тож вирішила дочекатися перерви й запитати Грега.

Як тільки пролунав довгожданий дзвоник, я одразу потягнула друга у наше улюблене кафе. Ми сіли якомога далі від гамірних компаній, в усамітненому кутку невеликої, але дуже затишної кав’ярні біля університету. З нашими стипендіями ми рідко дозволяли собі таке задоволення й розкіш. Проте сьогодні екстрений випадок, який потребував більшої приватності, ніж міг дозволити собі наш гуртожиток. 

– Грегу, скажи правду, що сталося? Чому всі так дивно поводяться? Про мене пліткують? 

Грег глянув на мене, не розуміючи, про що йдеться, однак через секунду він змінився. Таку задумливу серйозність я ніколи не помічала на обличчі друга. Він подивився мені прямо в очі й запитав, не відриваючи погляд: 

– Асю, що ти пам’ятаєш про свою поїздку? 

Його голос став сталево-холодним, чітким, кожним словом він неначе гіпнозував мене. 

– Я пригадую все. Я приїхала до Києва, побула на фестивалі два дні та повернулася. Чому ти запитуєш?

Від його погляду мені стало моторошно, по шкірі побігли мурашки. На мить мені навіть здалося, що його карі очі стали срібними. Однак як тільки він кліпнув, вкотре змусивши мене позаздрити своїм пухнастим віям, як все знову було як зазвичай. Він заперечливо похитав головою й потягнувся за моїм телефоном. 

– Якщо ти не проти? 

Я дозволила. Почувалася розгубленою, збентеженою, але точно не протестувала. Які докази він збирався там шукати? На щастя, підійшла офіціантка, простягнула меню й також просвердлила мене дивним прискіпливим поглядом. Я втупилася в Грега, мовляв, саме про це я тобі говорила, ти бачиш? По його серйозному виразу обличчя зрозуміла, що він помітив таку реакцію.