4

Ось вже й хата Всевиньки. Якось вже й не так впевнено йдуть наші герої. Якось так, крадучись. Чи вдома Всевинька? Тиша у дворі, так одразу й не зрозуміти. Підходять до дверей.

                - Прокопе, питати будеш ти.

                -Ну ми ж домовилися. – відповідає Прокіп.

                Став на порозі Прокіп, Нікіфор трохи позаду. Двері зачинені. Хотів був Прокіп постукати вже, та передумав, посміхнувся і повернувся до Нікіфора:

                - Зараз я так стукну в двері, що баба з печі впаде від переляку. – заніс він кулак над головою.

                Та коли повернув голову знову до дверей, то вони вже були відчинені і в них стояла Всевинька. Зла й сердита, руки в боки. Прокіп від подиву відкрив рота та завмер.

                - А як я стукну? – каже Всевинька.

                Прокіп ще більше рота відкрив, рука так над головою і зависла.

                Як тоді Нікіфор зрадів, що це не він на порозі стоїть перед Всевинькою. Може, Всевинька його й не помітила, тому, якщо й дістанеться якесь прокляття, то не йому. А Прокіп тим часом почав приходити до тями, вже й не такий зелений, вже й рука опустилася. Та й каже він Всевинці:

                - Ми чого прийшли…

                - Чого прийшли? – питає Всевинька.

                - Ми прийшли… чого? – питає Прокіп у відповідь.

                - То ти в мене питаєш, чого ви до мене прийшли?

                - Ні-ні-ні! – завертів головою Прокіп в різні боки та так швидко, що ледь ніс не відлетів.

                - То чого ви прийшли?

                - Хто? – як не в собі каже Прокіп.

                Тоді Всевинька з таким всеосяжним розумінням киває головою. Прокіп теж починає кивати головою й тоді Всевинька робить висновок і каже, продовжуючи кивати на кожний склад:

- Ти при-ше-леп-ку-ва-тий.

                Прокіп теж киває на кожен склад, а Всевинька зачиняє двері. Тоді Прокіп хитає головою в різні боки.

                - Так і в чому вона помиляється? – каже Нікіфор, який все це бачив.

                Підходить на поріг, бере Прокопа за плечі й ставить його позаду себе:

                - Я сам постукаю.

                Нікіфор повернувся до дверей, заніс руку над головою й двері знову відчинилися. На порозі стоїть Всевинька. Бачить Нікіфора з рукою над головою.

                - Ти теж пришелепкуватий? – питає Всевинька й киває головою.

                - Ні-ні-ні! – відповідає Нікіфор, мотаючи головою в різні боки.

                - То чого ви прийшли?

                - Спитати.

                - Про яблуні?

                - Так, про яблуні.

                - То питай.

                Нікіфор сковтнув:

                - А Ви знаєте де знаходяться ті яблуні, що розміром, як голова і солодкі, як мед?

                - А тобі нащо це знати?

                - Біда в мене: груша гепнулась на хату – вікна побила. Нові вікна потрібні. А на нові вікна гроші потрібні. А щоб гроші були, потрібно щось продати. От я й подумав, якщо яблук тих назбирати, то можна їх продати й вікна нові поставити, бо замерзну взимку. Та тільки всі знають про яблука, та ніхто не знає де їх взяти. От я й подумав, якщо хто й знає де ті яблуні, то тільки Ви і Хтось. Та до Хтося страшно йти питати…

                - Та й до Вас страшно було йти питати. – почувся тоненький голосок Прокопа за спиною Нікіфора.

                - Мій дід знав діда, у якого дід садив той сад. - замислилася Всевинька.

                - То він Вам розповів, як той сад знайти? – посмілішав вже Прокіп.

                - Ні. Та він обмовився своєму другові, а той своєму, а той жінці, а та подрузі. От так я й дізналася. Та дорога туди довга, страшна й небезпечна. Якщо Хтось дізнається, що ви туди йдете, то він вас так закрутить там, що вік блукати будете.

                - Ми готові ризикнути. – впевнено заявив Нікіфор. – Так, Прокопе?

                Та Прокіп, почувши про Хтося, вилупив очі, відкрив рота й не міг вимовити жодного слова.

                - Я ж кажу – пришелепкуватий. – сказала Всевинька, побачивши вираз обличчя Прокопа.

                На ці слова Прокіп знову починає кивати, а потім, усвідомивши їх зміст, активно хитає головою в різні боки.

                - Добре, - продовжує Всевинька. – Слухай уважно. Дорога туди непроста. Вийти треба вдень та так, щоб до лісу дійти ввечері. Щоб було ще не темно та вже й не світло. Тоді біля тої дороги, що йде через ліс можна відшукати ще одну маленьку стежку. Та стежка ніколи не заростає, бо по ній Хтось ходить. От знайшли ви ту стежку, пішли по ній. Будете йти, доки не з’явиться перша зоря на небі, потім повернете наліво й підете аж до галявини. Вийдете на галявину, станете так, щоб Місяць був за спиною й підете від цієї галявини аж до самого ранку. От вранці ті яблуні й знайдете.

                - Оце так! – вигукнув Нікіфор. – А чому Ви це так просто розповіли нам, де ті яблуні знайти?

                - Тому що все одно ви їх не знайдете, а так хоч декілька днів від вас відпочину.

                Після цих слів Всевинька Бодогонюя закрила двері й слід її простив.

                Прокіп з Нікіфором ще трохи постояли, мовчки обміркували ще раз те, що сказала їм Всевинька. Не особливо поспішаючи пішли вже й до Нікіфорового двору. Прокіп по дорозі вже метикував, що їм може знадобитися в дорозі.

                - Треба побільше їжі взяти. Хоча ні. Ще більше, ніж побільше. А так можна? – питає він у Нікіфора.

                - І нащо її стільки?

                - Ти що, не чув, що казала баба? Тоді я тобі докладно розповім, слухай. Будемо по яблука йти, наступимо на якусь травиночку, чи зламаємо якусь гілочку і все.

                - Що все?