3

Ось тобі і дірка в стіні. То за п’ять днів, за які Нікіфор планував полагодити оселю, він тут взагалі перетвориться на крижану статую, яка буде стояти аж до весни. До пізньої весни. Ні, аж до літа. Такий сум напав на Нікіфора. Він походив по холодній хаті, знайшов ще якусь ковдру, ще трохи дров підкинув до печі, підійшов до дірки в стіні. Село вже спало. Тільки та весела до нестерпності молодь десь гомоніла дзвінким сміхом. Вогні ніде не горіли. Чорної землі теж не видно. Все навкруги стало білим. Дерева, наче, в білому вбранні. Кожна гілочка вкрита білим простирадлом. Лісу, що знаходиться недалеко від села, не видно зовсім. Такий густий сніг іде. Комусь від того снігу така радість. А йому… Нікіфор ще кілька хвилин постояв біля цих імпровізованих дверей. Можна було б і пожаліти себе, але він не звик того робити. Треба вже думати, планувати, що ж робити завтра. Та добрих ідей ніде взяти. Нічого, як то кажуть, зранку на чисту голову краще думається. Прийде Прокіп, от вони вдвох і придумають, де можна взяти грошей. Очі стулив тільки під ранок.

А сніг тим часом біснував на вулиці. Він залітав в усі шпарини. Цілий рік його не було в цьому селі. А він же тут знає кожне дерево, кожен кущ. Пам’ятає кожну собаку. Треба привітатися з усіма ними. І з Нікіфором треба теж привітатися. По-особливому. Не дуже він любить сніг, завжди бурчить на зиму та виносить сніг подалі з двору. Та, можливо, цієї зими снігу вдасться переконати Нікіфора у тому, що зима – це прекрасно. Тому сніг підбирається все ближче й ближче до Нікіфора, який закутаний ковдрами спить на печі. Перші копиці снігу розтанули від тепла печі, але інші почали складатися в усілякі візерунки, чудернацькі замети й прогалини, аби тільки зранку, як прокинеться хазяїн дому, йому сподобатися. Тож маленькі сніжинки одна з поперед одної залітали й залітали до хати.

Прийшов ранок. Він ще не бачив того, що землю вкрив сніг. Такі хмари були густі та чорні, що сонце ніяк не могло крізь них проблиснути. Нікіфор прокинувся від якогось звуку. Наче, щось стукотіло, чи грюкало. Наче, десь поряд. Поводив очима туди сюди. Сон почав залишати Нікіфора і він зрозумів, звідки той звук, який його розбудив. То цокотіли так його зуби. Від холоду. Він скочив з печі, зробив крок і впав. Нічого собі! Вся хата в снігу. Снігу по коліна. Так загруз, що аж впав. Нікіфор побіг швиденько по дрова. Розтопив піч і почав вигрібати сніг із хати, аби той не перетворився у калюжу. Коли весь сніг прибрав з хати, то закрив ним майже всю дірку в стіні. Вже й дрова перегоріли в печі, треба ще принести. Приніс, сидить гріється на печі і ноги під себе підібгав. Ніч майже не спав, тож прокинувся пізно, ще й з цим снігом поки впорався. Ще кілька годин і вечір спуститься на село. А де ж Прокіп? Чомусь не прийшов. Нікіфор зібрався до річки йти по очерет для стріхи. Взяв мотузку, одягся потепліше. Вийшов. До річки треба йти через усе село, якраз річка з іншого боку. Пішов. Ось через дві хати від себе з двору чує голос:

- Що там, Нікіфоре, трапилося в тебе?

- Та що трапилося? Прокіп каже, що груша стара в мене в дворі ще торік просилася на дрова, а я не чув. От вона вирішила постукати у двері. Та вночі не розгледіла де двері, постукала куди змогла. Ще й по потилиці погладила, так у гості хотіла. Нічого, будуть дрова на зиму. - посміявся Нікіфор.

- Треба ж було дивитися.

- Та треба ж було. – не зупиняючись сказав Нікіфор і швиденько пішов далі.

Погано ще стежки натоптані по селу, ноги грузнуть, важкувато йти. Через дві хати ще питають:

- Нікіфоре, що там в тебе трапилося?

- Була в мене груша стара-стара. Та захотів я її покуштувати, а на вулицю йти не хочу – лінощі на мене напали. От я й кажу груші: «Заходь сама». Тож вона й зайшла до мене в хату. Нічого, тепер будуть дрова на зиму.

- Треба ж було дивитися.

- Та треба ж було! – голосно сказав Нікіфор і додав собі під ніс – За своїм дивіться.

Ще пройшов по вулиці кілька метрів. Ще через кілька хат:

- Нікіфоре, в тебе там щось трапилося?

- Груша впала, в хаті дірка, дрова будуть. – вже якось роздратовано говорить Нікіфор. – А, забув додати – треба ж було дивитися.

Прискорив крок. Навіщо такі великі села будувати? Навіщо такі довгі вулиці? Навіщо було придумано рот людині? Ну, був би він так, тільки коли поїсти треба. А коли не треба, то й рота нема. Життя наскільки б спокійнішим стало. Нащо ті розмови були придумані. Ось ліс, стоїть собі, ні з ким не розмовляє. Все в нього добре.

- Нікіфоре, що в тебе трапилося?

Нікіфору здалося, що це вже всоте за сьогодні в нього питають.

- А що сталося?

- Та кажуть, що в тебе хата розпадається.

- Та то все вигадують. Я тільки з дому, там все добре. Не вірте балачкам. То злі язики все навигадували.

Нікіфор натягнув шапку на самі очі, щоб менше бачити цих допитливих людей. Насупив брови, важко зітхнув і з надією подивився вперед. Нарешті. Ще кілька хат і вулиця закінчиться. Ці язикаті хати будуть тільки йому вслід щось буркотіти. Дві хати залишилось. Одна. Ось і вона вже позаду.

- Нікіфоре!

- Та добре в мене все! Дивіться на своєю вишнею – так вона підозріло похилилася! – навіть, не повертаючись вимовив Нікіфор і ледь не побіг до річки.

 Йти стало ще важче, ще ніхто не йшов цією дорогою. Він пробирався по снігу. Скоро вже й річка. Залишилося тільки з цього крутенького пагорба спуститися вниз і ти вже біля річки. Та не так це просто зробити – ноги грузнуть в снігу, так і хоче він звалити тебе з ніг, щоб покотився вниз. Ось ледь встояв на ногах Нікіфор, тільки руками зачепився за гілочку якусь. Якби не та гілка, полетів би вниз. Обережно спустився до річки. Почав очерет зрізувати та кидати його до купи. Вже й купа чималенька…Руки аж печуть від роботи. Треба в холодній воді змочити. Нікіфор підійшов до берега річки. Присів. Берег тут пологий. Опустив руки до річки і занурив їх у воду. Як приємно. Таке полегшення. Наче три дні руки з печі не виймав, а тут холодна водичка. Нікіфор закрив очі і посміхнувся. Почав шаріти пальцями по дну. Пісочок. Ось один камінець, ось інший. Ще один. Та це якийсь не такий камінець. Наче хоче з руки вирватися.