2

Прокіп у себе вдома в дворі виніс стіл. За тим столом часто він сидить з сусідом та розмовляє про щось. Може, про врожаї, а, може, про ясні осінні дні. Зараз же Прокіп там обідає. Їсть він ложкою дерев’яною борща смачного. Прицмакує та хлібом заїдає, інколи відкушуючи ще й цибулину, яка на цьому ж столі лежить. Їсть та плямкає і додає: «Як смачно… мммм… такої смакоти ще зроду не їв… ммм…». Демонстративно так це робить, наче, навмисно. Цю картину якраз і бачить Нікіфор, що заходить у двір:

— А ти все їси? – питає Прокопа.

— Чого це все? Не все, тільки те що є. – посміхається у відповідь Прокіп.

Нікіфор сів за стіл, в животі закрутило – так смачно пах цей борщ. “Бу-у-ульк” – почав говорити живіт. Прокіп встав з-за столу, пішов у хату, виніс ще миску борщу та ложку для Нікіфора. Сидять вдвох, їдять. Нікіфор теж взяв цибулинку, хрумкає нею. Натрапив на кістку, витяг її з миски, м’ясо з’їв, а саму кістку кинув собаці. Пес у Прокопа ще той. Здоровий, злий, увесь рудий з великими вухами й довгою мордою. Шерсть на ньому така коротка, що зимою й блохам холодно. Підійшов Паісій до кістки. Нікіфор їсть далі. Повернувся – собака так і стоїть біля кістки. У Нікіфора брови від подиву на лоб полізли:

— Прокопе! А нащо ти собаці рота мотузкою зав’язав? Гавкає багато?

— Ні, їсть багато!

Брови Нікіфора задерлися ще вище.

— Собаці рота зав’язати, щоб він менше їв? А інших способів немає? Наприклад, не давати їсти. І тебе не об’їдає, і морда без мотузки!

— Нікіхворе! Ти бачив, щоб я коли-небудь борщ без сала їв?

Нікіфор оглянув стіл – точно, немає сала.

— Отож. – каже Прокіп. – З’їла тварюка.

Прокіп бере ложку до рота, заїдає хлібом, повертає голову до собаки:

— Як смачно… мммм… такої смакоти ще зроду не їв… ммм…

Нікіфор розсміявся. Ось така зав’язалася війна між людиною і найкращим другом людини. Та характер у Прокопа м’який, він може розпалитися, наговорити чогось поганого, або вчинити зопалу неправильно. Та швидко холоне. Ось і зараз, не доїв свого борща, взяв миску, пішов насипав з неї собаці й розв’язав тому морду.

— На, заїж сало. Може ще й огірка винести? – усміхнувся Прокіп.

Прокіп підійшов до столу й сів. Так добре погрітися на сонечку на повний живіт. Кажуть, що справжній друг не той, з яким є про що поговорити, а той, з яким є про що помовчати. Саме такими друзями й були Нікіфор з Прокопом. Вони повернулися до сонечка й мовчки насолоджувалися останніми теплими деньками осені. Тепло зайшло до кожної частинки тіла. Повітря таке приємне, ще тепле, свіже. Очі радіють, коли бачать такий красивий, вишитий золотими нитками, малюнок осені. В такі моменти Нікіфор просто радіє життю. Все чудово, хочеться, щоб так було завжди.

— Прокопе!

Цей викрик повернув Прокопа з Нікіфором на землю. Це сусід Прокопа йшов по вулиці, та зупинися біля тину.

— Прокопе, в тебе яблука є?

«От, як же ці яблука остогидли, — думає Нікіфор – і тут вони! Наступного року на все село одні груші повисаджую!».

— Немає, а що таке?

— Був у місті сьогодні, так там неврожай страшний на них. Весною був заморозок, літом посуха, а восени щось там їх їсти почало. От у них і немає яблук. Я торбу виніс, так ледве руки не відірвали, та ще й побилися за мої яблука! І коштують вони в цьому році доволі гарно! Можна й підзаробити. Ну, як немає, то й все на тому. Бувай здоровий.

— Бувай.

Прокіп повернувся до Нікіфора:

— І тут ці яблука. Так добре, що ми не пішли по них до лісу. Тепер мене туди нічим не заманиш. Не хочу я до Хтося. Хай там сам з пташками розмовляє, з черв’ячками усілякими час проводить. Може вони його чомусь навчать! – весело додав Прокіп і вони з Нікіфором засміялися.

— Та де там! Його вже ніхто не навчить!

Ось так весело проводили час наші друзі. Сонечко дивилось на них, зрідка всміхаючись і посилаючи їм свої теплі промені. Та невдовзі Сонце згадало, що зараз осінь. А тому дні короткі вже стали, треба й Сонечку спочити. Восени та взимку воно набирається сил, щоб нас гріти ціле літо. Отож воно швиденько заховалося за хмару, а там рукою подати до обрію. Вечір вже стукав у двері й вів за собою Ніч. Так швиденько стемніло. У Нікіфора вже болів живіт, так він сьогодні насміявся. А ще йому смішно було від того, що у Прокопа живіт більший, а значить і болить йому більше! Та вже час був іти додому.

— Добре з тобою бесіду вести, Прокопчику, але вже мені треба йти. Щось і спати захотілося.

— Ну, то давай іди скоріше, а то вже засидівся у мене! – пожартував Прокіп.

Вони підвелися зі своїх місць і поволі пішли вбік вулиці.

— Ну, Прокопе, спокійної ночі. Хай тобі насниться здоровенний півень, який буде тебе будити вночі щогодини! – ось такі побажання висловив Нікіфор.

— А тобі, Нікіхворе, хай насниться Хтось…

Нікіфор замер на місці! Наче, скам'янів! І дихати перестав. Прокіп ще там щось бажав, щось говорив Нікіфору, але всі слова десь змішалися. В вухах стояв тільки свист, а в очах відчай! Як же він міг забути! Сьогодні вночі… Що ж робити?

— Прокопе, коли ми востаннє оце сиділи всю ніч і базікали про життя? Скільки вже пліток накопичилось за цей час, що всі й не обговориш. А давай у мене сядемо та за чаркою кістки знайдемо кому перемити?!

Прокіп не дуже й проти був. А що? Ці осінні ночі такі довгі та нудні. Влітку й спати ніколи було. А зараз посеред ночі прокинешся і що? Вже не заснеш, бо виспався на три дні вперед. І ходиш тоді по хаті як сновида. Вже й думки всі передумав, а спати все одно не хочеться. Раніше Прокіп хоч про яблука мріяв, так з цими думками й засинав. А останнім часом погано спить. І ось уже Прокіп відкрив рота, щоб погодитися, та тут помітив дивну річ. Нікіфор чекав відповіді від нього з відкритим ротом, великими очима та, здається, навіть, не дихав. Якби могли, то в цей момент би й вуса відпали б! Щось не так все, як здається. Прокіп підняв голову, примружив очі, задер нижню губу, зображуючи роздуми, та для переконливості ще й підборіддя почухав. Нікіфор взагалі вже позеленів!