1

Україна. Тиха ніч. Вдень смалило сонце, а вже ввечері прохолода простягла свої худі кістляві лапи й накинулася на всі хати, від чого ті позакривали двері й гріли своїх хазяїв всередині. Ось простяглися ліси, поля, степи. І серед всього цього природного розмаїття приховалось чарівне село. Вулиці в ньому рівненькі, а дороги гладенькі. Є, щоправда, один рівчак, але він такий непримітний, що можна його не рахувати. Тим паче туди падають тільки не тутешні – йшов-йшов, вулиця як вулиця, а тут бах… І хто скаже, що трапилося? Інколи ще там спотикається Лемешко. Це молодий юнак, довжелезний та худющий. Інколи глянеш на нього та й не знаєш: він більше худий чи довгий? А потім придивишся – таки ні, більше все-таки … рудий та веснянкуватий. Так от, ввечері, коли він повертається додому з якоїсь гульби, про щось там мріє, от і може забутися та набити собі лоба. А вранці розповідати людям про те, як він всю ніч боронив село від ворогів і як вони йому лоба набили. «То хто ж то був?» — тоді в нього питають. А він відказує, що було темно і він не розгледів, але впізнати нападників можна буде по набитих пиках! А як нічого такого не відбувається, то стоїть собі село і спить. Пташки сплять, кішки сплять, тільки собаки бігають та один на одного гавкають. З одного боку до села прилягають поля, а з іншого ліс. Старий та величний. Ось перед самим лісом стоїть маленька хатинка. Така маленька та низенька, що, мабуть, і миші в ній бігають горбаті. А ось мешканка цієї хатини зовсім не така, а просто невисока. Звуть її Всевинька. Така собі особистість в цім селі. Ніхто не знає скільки їй точно років, але всі бояться називати її бабою, то тільки за очі і то нечасто, бо є в неї особливість. Все б було нічого, аби не прізвище Бодогонюя. Ось і виходить Всевинька Бодогонюя! Отож стоїть її «сторожка» й стежить, щоб не дай Бог, ліс вночі не перебіг ближче до села! Бо, кажуть, що колись таке було. Ось вже й познайомилися з цим краєм, то ж давайте придивимося пильніше. Ліс. Дрімучій ліс.

Якщо йти вночі, то здається, що ти потрапив до взагалі незнайомої місцевості! Стежки заводять не туди, дерева ростуть не там, село не з того боку та ще й гілки по шиї б’ють. Наче, ліс навмисне так робить. Тому вночі в ліс і не ходять. Ну і ще того, що, кажуть, наче, живе тут могутній і страшний Хтось. Не боїться його тільки Бодогонюя. Втім, вона нічого не боїться. А якщо спитати Лемешка, то ще невідомо кого він боїться більше: Хтося чи Всевиньку. О, Лемешко. Саме через нього все й почалося…

Кілька років тому, а може й кілька сот років тому(хто ж це згадає), посадили люди яблуні. Та так багато. І родили вони так добре й смакували дуже. Та такі красиві були яблуні. Кожна гілочка як намальована, кожен стовбур такий рівненький, кожне яблучко на сонці так виблискувало. Сподобалися вони лісові. Замислив він лихе. От із кожним роком він підступався до них все ближче й ближче, ближче й ближче. А коли настала найдовша ніч зимою, то захопив він яблуні й сховав десь у своїх володіннях, та так, що й досі їх ніхто не бачив. Може, воно й неправда, звісно. Та де там, точно неправда. Але дітям так розказують, та ще й лякають, щоб ті в ліс не ходили. Лемешко, напевно, вуха в дитинстві мав малі. Це зараз вони повиростали, як лопухи, його від сонця прикривають влітку. А тоді не чув. І йде він зараз лісом. А йде чому? Тому що селом пронеслася чутка, що ці яблуні існують! І якщо йти туди й туди, а потім звідти туди, трішки сюди і знову туди, та струмочок перестрибнути, то можна їх знайти. Він би й не пішов в той ліс, та тут така історія. Живе в селі красуня-дівчина. Коса чорна та довга, брови чорні, очі карі. Струнка та висока. Характер тільки в неї не дуже м’який. Мабуть, коли ім’я давали їй батьки, то вже про це було відомо їм. Назвали Отруткою. От і вихвалявся Лемешко перед нею тим, що знайшов той сад і знає як до нього дійти. Розповідав, як там красиво, як там сонячне проміння світить не зверху вниз, а вниз із верху! Та казав, що можна молодь всю зібрати та сходити до того саду яблучками поласувати. Казав, що його батько знає від його батька, а той від свого батька цю дорогу, і що ще змалку він туди ходив гратися з усілякими там метеликами. От і домовилися завтра туди йти, щоб Лемешко дорогу показав. Це завтра, а сьогодні тоді що? А сьогодні тоді дорогу треба знайти! Може, не аж до яблунь. Хай куди-небудь, вночі все одно погано видно. Сказав, що ось вони яблуні, і бігом додому всіх вести. Аби тільки ялинки не попалися, хоча й тоді можна сказати, щось на зразок «Ого, як вони змінилися за той час, як мене не було!». Так собі думав Лемешко поки тихенько йшов вулицею, хутчіше обминаючи хатинку Всевиньки й ледве волочачи ноги лісом. Скільки він вже йде? Куди він іде? Вже такі дивні думки почали закрадатися в його голову. Він озирався все частіше й частіше! Гілки опускалися з дерев все нижче й нижче. Спочатку вони легенько гладили його по голові, а тепер вже лупцювали по спині. Ось знову вдарило його по десь по хребту. Він ледь не скрикнув і обернувся. Заплющив очі та простягнув руки в темряву, щоб намацати цю зрадницьку гілку, але нічого не знайшов. Подумав, що ліс знущається з нього!

— Нічого! Можеш не ховати від мене яблуні! Я все одно їх знайду! – так і хотів крикнути Лемешко, але з його вуст зірвалося інше. – Ой лишенько, ой лишенько...

Пішов далі. Ліс так і продовжував лупцювати бідолаху по спині, плести гілками його й без того закручене волосся, коріння так і хотіло заплутати хлопцеві ноги, а сови пролітали над самісінькою головою. “Пу-гу, пу-гу”. Та раптом стало дуже тихо. Раніше гілки тріщали під ногами, якісь птахи щось щебетали… Тепер же все інакше. Лемешко зупинився. Прислухатися почав, та окрім свого дихання і сопіння нічого більш не чув. Треба було вирішувати, чи йти далі, чи таки повертати. Та що тут думати: ти стоїш посеред лісу, сам на сам з цими гілками та деревами. Не йти додому, а просто бігти! Але потім він подумав про завтрашній вечір, про те, як будуть з нього кепкувати, коли він буде показувати неіснуючу дорогу. Хлопчина похилив голову, важко зітхнув і поплівся далі в хащі. Ліс як ліс, тільки тихий чомусь зовсім. Може, десь поблизу спить Хтось і тому все навкруги завмерло, щоб не розбудити його? Знаєте, в темному лісі темної ночі ще й не таке на думку спадає. Та все ж не зупиняється хлопець і йде далі. Все далі й далі. Ось гілки якось так сплелися, що взагалі незрозуміло, чи можна крізь них продертися. Лемешко відхиляє одну, іншу, ще іншу та вони не закінчуються. Його вже перекручує й він вирішує спиною продавити ці гілки. Навалився всім тілом і гілки піддалися. Вони так швидко розступилися перед його спиною, що він втратив рівновагу і покотився спиною вперед. Зупинився вже сидячи лицем до тої хащі, з якої щойно вийшов. А опинився він на якійсь галявині. Дерев тут немає, тому місячне сяйво залило весь простір. Лемешко подивився на свої позбивані руки, поворушив усіма пальцями. Недобре передчуття залетіло в його душу й почало йому нашіптувати: «Тільки не повертайся, тільки не повертайся, тільки не повертайся». Якийсь внутрішній шепіт. Так страшно зробилось йому, він вирішив, що пора йти додому. Бігти треба! Чим швидше, тим краще! Бігти й не озиратися. Лемешко підвівся, ступив крок у напрямку, з якого він прийшов… І все ж таки обернувся. Прямо перед його лицем стояла якась потвора!!! Очі здоровенні, зуби здоровенні! Зростом вище самого Лемешка! І зрозумів Лемешко, що тікати марно. Ну що ж, раз так все йде, то хоч побореться! Як боролися наші пращури з ворогами голіруч, так і він спробує побороти цього звіря! Ось тільки момент для нападу треба підібрати! Та тут це чудовисько різко видихнуло повітря через свої здоровенні ніздрі та так грізно, що якби Лемешко вже не був непритомний, то точно знепритомнів би зі страху. Ось так все й почалося…