Розділ 1. Народжений у темряві.

У ніч, яка була темнішою за саму темряву, наче світла ніколи й не існувало в цьому світі, у маєтку барона Хельма панувала гнітюча атмосфера. Тільки болісні крики баронеси, що народжувала свою другу дитину, час від часу прорізали цю тривожну тишу. Там, на західних землях імперії, вирішувалася доля нової душі. За вікнами не було видно ні зірок, ні місяця — лише густа, майже відчутна на дотик темрява, яка тиснула своєю присутністю.
​У покоях баронеси старша покоївка обережно протирала мокрим рушником чоло та тіло господині.
​— Леді Айро, тримайтеся, заради всіх святих! Ви обов'язково народите цю дитину!
​Потуги леді Айри ставали дедалі сильнішими, від пекельного болю її тіло зсудомило на ліжку. Два жерці, які стояли поруч і підтримували її сили своєю аурою, вже були вкрай виснажені. Проте вони почали ще запекліше вливати благословенну енергію в її слабнуче тіло, намагаючись бодай трохи вгамувати цей біль.
​Леді Айра, ледь стримуючи черговий стогін, прошепотіла слабким, хриплим голосом:
​— Це буде прекрасне дитя… Боги, допоможіть мені! А-а-а! — черговий зойк розірвав ніч. Леді Айра судомно ковтнула ротом повітря й прохрипіла: — Якщо я переживу це… ім'я… ім'я дитині дам Ка…
​Їй ледве вистачало дихання та сил, щоб вимовити бодай слово й стерпіти це пекельне катування.
​— Кайл… якщо це хлопчик…
​— А якщо народиться дівчинка, моя леді? — тихо запитала занепокоєна покоївка, міняючи рушник.
​— Ім'я… Розі…
​У майже знесиленої баронеси почалися нові потуги. Тіло жінки зсудомило так сильно, що вона ледь трималася на межі свідомості, провалюючись у темряву.
​— Леді Айро, тримайтеся! Благаю, не заплющуйте очей! — крикнула перелякана служниця.
​Тим часом за важкими дубовими дверима кімнати, у напівтемних коридорах маєтку, прислуга вже щосили шепотілася між собою. Густа чорнота за вікнами лякала їх не менше за крики господині.
​— Що це за ніч така проклята? Це кара богів чи знамення демонів? — боязко хрестився один із лакеїв.
​— За що таке нещастя нашій бідній леді Айрі…
​Сивий жрець Руфус, який стояв над ліжком, зовні абсолютно беземоційно спостерігав за муками баронеси. Але всередині нього панував первісний жах — страх перед абсолютною невідомістю. За все своє довге й сповнене випробувань життя він не бачив нічого подібного. Руфус раз за разом гарячково прокручував у голові стародавні священні тексти, шукаючи бодай якусь згадку про таку аномальну ніч, але пам'ять не видавала жодної відповіді. Що б це не було — воно було за межами його розуміння.
​Його роздуми обірвав дикий крик леді Айри — дитина почала виходити назовні.
​Руфус, гарячково шепочучи молитви до богині Рейки, спрямував потужний потік аури до баронеси. Його учні працювали в сьомому поті, перебуваючи на самій межі сил, але здавалося, що вони ось-ось упадуть без тями.
​Леді Айра видала останній, короткий, але пронизливий хрип. Дитина з'явилася на світ.
​Покоївка точним рухом, наче робила це тисячу разів, обрізала пуповину й квапливо загорнула немовля в рушник.
​— Леді Айро, у вас хлопчик! Хлопчик народився!
​Айра на останніх крихтах сил спробувала простягнути тремтячу руку до маляти. Її вуста ледь ворушилися, з них вирвалося лише одне обривисте, ледь чутне слово:
​— К… айл…
​Її рука безсило впала на ліжко, а змучене тіло миттєво розслабилося. На мить у кімнаті запанувала панічна, гробова тиша, яку розірвав переляканий крик покоївки:
​— Леді Айро! Руфусе, робіть щось! Вона не дихає!
​Руфус, який і так робив усе, що було в його силах, на секунду заціпенів, а потім глухо промовив:
​— Вона мертва… Леді Айра мертва…
​І в цю саму мить дитина, яка досі не видала жодного звуку, вибухнула пронизливим плачем. Але це не був крик звичайного немовляти — у ньому відчувалося щось прадавнє, могутнє й моторошне. Молоді жерці водночас знепритомніли й повалилися на підлогу, наче їх просто вимкнули. Руфус сильно похитнувся.
​— Дитина… її треба врятувати, — прохрипів старий.
​Він спрямував залишки своєї мани на немовля, намагаючись зберегти бодай одне життя:
​— Ну ж бо, борись… Борись за життя, малий!
​Проте наступної ж миті свята сила Руфуса розвіялася, наче її ніколи й не існувало. Жрець застиг у шоці, абсолютно не розуміючи, що сталося.
​— Чому?.. Що не так?!
​Серце Руфуса зробило один важкий, глухий удар, після чого в грудях спалахнув такий пекельний біль, наче його нутрощі зсередини заживо шматували на дрібні шматки. Жрець упав на коліна, розчіплюючи пальцями одяг на грудях. В його очах застиг первісний, тваринний страх.
​Ще один потужний поштовх серця — і біль став нестерпним. Руфус зігнувся навпіл, харкаючи на підлогу темною кров'ю. Покоївка дивилася на це в повному заціпенінні, наче вона не тут і тіло не її, вона не в змозі поворухнути навіть пальцем.
​— Чому… Чом… — захлинаючись кров'ю, намагався вимовити жрець.
​Але останній, нищівний удар серця буквально розірвав його зсередини. Руфус замертво упав у власну калюжу крові.
​У цей самий час очі новонародженого Кайла на мить спалахнули криваво-червоним вогнем, після чого хлопчик зайшовся вже звичайним, рівним дитячим плачем.
​Цей плач нарешті привів покоївку до тями. Вона з диким жахом поглянула на мертвого Руфуса, що лежав у калюжі власної крові, потім перевела погляд на бездиханну леді Айру, й зрештою опустила очі на маленького Кайла. У її голові панував повний безлад. На мить перед очима знову прослизнула та моторошна картина: криваво-червоні зіниці новонародженого маляти.
​Жінку кинуло в холодний піт. Вона тремтячими руками спробувала роздивитися в його очах той самий проклятий колір, але нічого не знайшла — очі хлопчика були звичайними, карими. А сам він уже міцно й мирно заснув.
​— Боги, захистіть нас… — пошепки промовила вона.
​У цю ж секунду важкі дубові двері розчинилися. До покоїв увірвався дворецький у супроводі двох озброєних охоронців, а за ними юрмилися перелякані покоївки. Те, що постало перед їхніми очима, змусило всіх присутніх застигти в німому заціпенінні.
​Мертва леді Айра на ліжку, непритомні молоді жерці на підлозі, тіло старого Руфуса в густій калюжі крові… і бліда покоївка, яка виглядала так, наче з неї заживо винули душу.
​— Боги… Що… що тут трапилося? — ледь видавив із себе дворецький, задкуючи до виходу.
​Один зі стражників, міцніше стиснувши руків'я меча, зміг вимовити тремтячим від жаху голосом:
​— Відповідай! Хто… хто це зробив?!
​Але відповіді не було...