Нікчеми

Орган гримів, хор виспівував, і їх об’єднана міць трясла стіни, тіла й душі; золоті блистки клубочилися в світлі свічок і відбивалися в діамантових краплях на одязі Великого Архієпископа. Принц Шаже не відривав погляд від блакитного обличчя незнайомки. Воно здавалось сумним — і спорідненість цього суму тягла до неї так, як не тягла навіть її краса. 

Принц повернувся, мигцем глянувши на бузкове обличчя секретаря, і тихо промовив:

— Та родина на першому ряду посередині, хто вони? 

— Правителі земель Сумп. До речі, кажуть, що у їх доньки, принцеси Олесії, така само про…

— Йому це не цікаве, — роздалося сичання з іншого боку. — А ти зосередься на молитві, ти маєш гріхи спокутувати, а не витріщатись оце! Не дивно, що в тебе нічого не виходить!

Принц глянув на зелене обличчя дружини:

— Так. Вибач, люба.

Священник підняв кубок:

— Хай гріхи наші стануть не отрутою для сердець наших, а завзяттям спокути на благо добра й миру. Хай провини наші…

За пів години, коли служба завершилася і всі вийшли назовні, принц Шаже схвильовано і нетерпляче роззирнувся по сторонах, наче в пошуках криги, коли пече опік. Він побачив її майже одразу. Тепер, коли вітражні вікна не кидали на всіх навколо різнобарвні відсвіти, стало видно, що обличчя у принцеси Олесії дуже бліде, наче знекровлене. Принц глянув на рум’яне обличчя секретаря і твердо сказав: 

— Я знаю про країну Сумп, що вони продають чудову вовну, більше такої ніде немає. Батько давно казав, що у мені треба долучатися до торговельних справ. Скажи дипломату, щоб нас з королем представити одне одному. 

— Не забувай, сьогодні їдемо до моїх, — долинуло збоку сичання. 

Принц глянув на зелене обличчя дружини.

— Звісно, люба. Домовлюсь про вовну і поїдемо.

Далі все пройшло як в тумані: хвилини очікування, перемовин дипломатів, безпосереднє знайомство з королем земель Сумп; всі знайомі процедури, які виконувались, наче уві сні. Він прокинувся, коли нарешті побачив поряд теплі карі очі принцеси Олесії. Здається в них були ледь помітні золоті іскорки. Він привітався з її чоловіком — товстим, зеленим, так і не розчаклованим ропухом. Потім вони поговорили з принцесою про сьогоднішню службу; про спокуту і про релігійні нюанси; про молитви, про пости. 

Мабуть, не мало сенсу її жаліти. Вона не змогла розчаклувати свого чоловіка — отже, в чомусь вона гнила, байдужа, недостатньо жіноча. Так само як і він сам (тобто в його випадку недостатньо мужній, але суті справи це не міняло.). Він сподівався колись докопатися до сутності своєї гнилі. Можливо, вона йшла тим самим шляхом. Можливо, вони могли б обмінятися досвідом — заради чоловіка й дружини відповідно.

У всякому разі, скоро вони з королем домовилися про імпорт вовни (Вовни? Якої вовни?! А… точно) і розійшлися. 

***

Над фамільним замком дружини, принцеси Зейди, як завжди, клубочилися хмари й зграї кондорів. Після всіх церемоніальних вітань їх зустрів король Додман на своєму троні-каталці. З трону тяглася безліч трубочок і занурювалася в тіло. Трон прикрашали черепи. 

— Вітаю, — просипів-пробулькав король. — Що, ситуація без змін? Так і не зміг оживити мою доньку? Ти скільки часів провів в молитві? Що, на інших жінок почав заглядатися, грішник? Чого поцілунок не діє?

Це був обов’язковий ритуал подібних візитів. Звісно, короля можна було зрозуміти, адже він хвилювався за доньку: якби не це, безлічі подібних питань можна було б прийняти за щось садистське. Але, звісно, то було не так. 

Потім вони розважалися, спостерігаючи, як ручний вампір намагається втиснутись в замалу для нього труну, наче кіт в коробку — це теж був постійний ритуал. Втім, принцесі й королю було весело. 

Принц думав про принцесу Олесію і розмірковував, як вона відвідує батьків мужа; проганяв ці думки, і знову думав. 

***

Вдома принц Шаже зайнявся справами. Спочатку вніс річну передоплату за замкових привидів — безкоштовно працювати вони вже не хотіли, а дружина вважала, що з ними набагато затишніше. Потім вже зібрався вносити передоплату за молитви за батьківщину, коли прийшла власне дружина. Глядячи у вікно, вона відмахнулась від мух і голосно зітхнула.

— Як би я хотіла стати живою, натхненною. Як заздрю тим, кого кохання пробудило, сповнило сил, жаги до творчості, — вона заплакала. 

Принц опустив голову. Він не знав, як їй допомогти. 

Він носив її на руках, але недостатньо закохано, недостатньо щиро. Відчувалась в його рухах якась невпевненість (за її словами — а кому ж було знати, як не їй). Квіти і подарунки завжди були не ті — він на свій жах виявився абсолютно байдужим і навіть якщо дарував те, що вона хотіла, то запізно; якщо одразу, то «от таке враження, що не подарував, а милостиню для жебрачки кинув!»

Він намагався піти іншим шляхом і кликав до неї художниць, поетес та піаністку, щоб допомогли в творчості, але вона миттю їх виганяла — до творчості мало пробудити справжнє кохання, а не якесь дурне натхнення.

Про поцілунки можна було й не згадувати. Коли він вперше побачив її в труні, вона здавалась абсолютно прекрасною і чарівною, але поцілунок спрацював лише наполовину — вона почала ходити й розмовляти, але не ожила. Він намагався знову і знову, але з кожним разом все важче було торкатися холодних губ, та ще й мухи… Не дивно, що поцілунки його були безсилі.

Коли дружина нарешті виплакалась та пішла, принц деякий час дивився в вікно, мимоволі розмірковуючи про мистецтво. Можливо, щоб оживити її, він мав спершу оживити себе? Ну, фігурально? Можливо, хтось щось міг з цього приводу порадити — а щоб не було дуже соромно, можна було звернутись до когось такого ж проблемного.

За кілька хвилин він вже відправив принцесі Олесії електронного голуба. «А ви займаєтесь якимось мистецтвом? Мені здається, це може допомогти у нашій ситуації».