Дорогою до дому

      Кілька днів реабілітації не відновили повністю Ніку. Надто сильна емоційна напруга вимучила її настільки, що ані найкращий догляд, ані всеосяжна увага коханої людини не змогли повернути її до нормального стану. Тож вона, щойно за вікнами потяга зникли передмістя Львова, відчула, що засинає. Але повністю розслабитися і з чистою совістю заснути їй заважало одне невирішене питання, і вона наважилася поставити його:

     - Я досі мовчала, не хотіла псувати нашу з тобою зустріч, але схоже настав час викласти всі карти. Питання в тому, що занадто багато свідчень про те, що першопричина всіх моїх пригод зарита в тобі? Це так?

     - Ну, якщо вважати, що я тебе вивіз у Карпати, то, напевно, так.

     - Ні, не в цьому річ, ти прекрасно розумієш, про що я говорю, давай на чистоту.

     Герман задумався на деякий час, його погляд блукав десь далеко за вікнами поїзда, що мчав.

     - Окей, я розповім, усе по черзі. Це було на початку зими. Якось ввечері я, як зазвичай, сидів в інтернеті, ти вже спала, а я лазив у телефоні, щось хотів знайти, не пам'ятаю, що вже, але це й не важливо, головне в іншому, під час входу на якийсь сайт мені раптом випала фотографія із тобою. Сон, що підкрадався, вмить зняло. Ти була в білій гірськолижній шапочці, білому комбінезоні, на тлі засніжених гір. Вони дуже нагадували Карпати. Фотографія була маленька і дуже ненав'язливо пропонувала увійти і дізнатися про неї більше. Як я міг не зробити цього, знаючи, що на моїй пам'яті в тебе не було такого комбінезона, отже, ти була в Карпатах без мене, чи то чиїсь комп’ютерні іграшки?

     - І ти, звісно, увійшов...

     - Ну, так, у якийсь "Faceoff".

     - Молодець, але це ще не злиття мене, що було далі?

     - Далі я не витримав і пішов до кабінету і сів за комп'ютер.

     - Щоб я випадково не прокинулася...

     - Ну так... напевно...

     - І що потім?

     - Потім "Facеoff" запросив мене до спілкування. Я побачив ще низку твоїх фотографій серед гір, були вони не дуже якісні, але я все ж таки звернув увагу, що пози в тебе якісь дивні, як у "чайника", тоді я і став сумніватися, поставив кілька навідних запитань. І тут він зізнався, що на фото не ти насправді, а твій двійник, причому не згенерований MJ, а справжній. Нам обом одразу стало легше і веселіше. Він зізнався, що під його маскою ховається комп'ютерна програма, яка розіграла мене, що дівчина-двійник зараз відпочиває у Карпатах, і якщо я хочу познайомиться з нею, то він може це влаштувати. Став натякати що є багато захопливих історій, які виникли з його подібних розіграшів. Я відповів, що мені це не цікаво, бо скоро сам буду зі своєю дівчиною у Карпатах.

     - Ти, напевно, і час, і місце вказав, де ми будемо?

     - Ну... ніби так, сказав, що за кілька тижнів зазирнемо в наш улюблений...

     - Зрозуміло, ти, звісно, не розвідник, Батя б такого не злив. Ну гаразд, мені все зрозуміло, за підсумками, Гере, тебе прощено. Може, без цього в мене б не було такої пригоди, не з'явився найоригінальніший друг... до речі, як він там, цікаво?

     Ніка задумалася про Гая: що він зараз робить, чи згадує про неї, чи живий узагалі... і непомітно для себе заснула. Згорнувшись клубочком у кріслі першого класу, як це вміла робити тільки вона, дівчина мирно сопіла біля Германа. Однак сон тривав недовго, варто було їй побачити свої традиційні сновидіння - картинки мальовничих, засипаних снігом гір, і вовків, що запрошують її побігати наввипередки, як у неї в кишені завібрував телефон. Ще не відійшовши від сну, і не розплющуючи очей, Ніка приклала телефон до вуха.

     - Алло, - сиплим голосом промовила вона.

     - Привіт, - пролунало з того боку.

     Дівчина здивовано глянула на телефон, голос був їй не знайомий, хоча й чутність була не дуже. Номер абонента їй теж нічого не говорив.

     - Вибачте, я вас не впізнаю...

     - А ти подивися на екран ще раз.

     Ніка знову відсунула телефон від вуха, секундою пізніше вона почала збиратися на вихід. Відповівши на здивований погляд Германа: «Я зараз», вона попрямувала в тамбур.

     Очікування Германа тривали довго, лише тільки хвилин за двадцять Ніка повернулася і з задоволеним виглядом сіла до вікна. Сон як рукою зняло, на її обличчі грала загадкова посмішка.

     - Ну... - дещо насторожено запитав її партнер.

     - Хм... - відповіла Ніка, - прямо й не знаю з чого почати.

     - Інтригуєш?

     - Та вже є чого.

     - Ну, дивлячись на твоє обличчя, що світиться, інтрига захоплива.

     - Сподіваюся...

     - Розкажеш?

     - Звісно, але давай для початку ти вгадаєш, хто дзвонив.

     Герману ідея сподобалася, і він почав перераховувати:

     - Може, це Галя?

     - Холодно...

     - Тоді припущу, що дзвонити міг Йорк.

     - Теж мимо, але тепліше... - повела бровою Ніка.