Острів Крим

     Я живу на Землі, поки ще так. Мені ще доступні сонце, гори, ліси, річки і море. Моє покоління ще може насолоджуватися цими земними радощами. Моя доля - темрява: темрява душевна, інформаційна, емоційна. Вона - моє алібі перед самим собою, я не хочу бачити ким я став. Сотні років підготовки, десятки випробувань і свідомість вимкнена. Моє покликання бути слухняним, безвольним і жорстоким, я вмію добре вбивати, коли ми працюємо зграєю, а поодинці я боягузливий, підлий і полюбляю бухати. А ще в мене є нове досягнення – поцуплений білий унітаз, що стане моїм натхненням, коли я повернуся до дому.

     Хтось називає таких, як я, диванними клопами, але ми не клопи, хоча дуже схожі - кількістю лапок, що загребуть. Ми скоріше дуже ненажерливі "zародиши", весь час кудись повземо: старі території ми загадили - дуже потребуємо нових.

     Зараз мені пощастило, мій народ делегував мене до Криму. Крим для нас як "вим'я" від сусідньої країни, тепле й сакральне, сповнене гірських річок і пінних "молочних" берегів. Такі як я люблять "молоко". Ми всмоктуємо його з раннього дитинства через вуха, через шкіру, або одним оком, щільно притулившись до оптичного прицілу, спочатку іграшкового, потім справжнього. Ми споживаємо його з телевізора, радіо та великих bigбордів, якими заставлені всі наші дороги, а коли "молоко" загусає, розбавляємо його автоматними чергами.

      Сьогодні в мене дуже важливий день - я маю прийняти найголовніших виробників "молока" - наших доблесних воєнкорів...

     Ніка довго сумнівалася чи приймати їй запрошення відвідати Крим, чи ні. Ішов другий рік повномасштабного вторгнення ворожої орди, українські дрони і ракети вже активно руйнували військові об'єкти на півострові, але не їх боялася вона. До війни їй часто доводилося бувати в цьому славному краю, і спогадів накопичилося настільки багато, що біль від побаченого міг викликати в ній непередбачувані  емоції - ризик видати себе якимось необережним слівцем (особливо у форматі спілкування із собі подібними) був великий, але можливість напрацювати нові, важливі зв'язки в підсумку перемогла. Не останнім фактором стало й те, що зустріч таких, як вона, "заслужених" рупорів непереможної армії, було призначено у Форосі, місці, з якого в неї й почалося знайомство з південнобережним Кримом. Зіграла свою роль і дефіцитність інформації з окупованого півострова, і їй як розвідникові просто хотілося побачити все на власні очі. При цьому бажання зануритися в теплі води Чорного Моря було на останньому місці.

     Ніці не кортіло плавати. Цю людську пристрасть вона здолала ще у дитинстві, коли по дві години намотувала кілометри у своєму двадцяти п’яти метровому басейні. Це було в далекому минулому, а зараз, хоч би яка там не була передісторія, і щоб не склалося у майбутньому, але "доблесний воєнкор" вже їхав у таксі із Севастополя південнобережним шосе.

     Водій був небагатослівний, і тільки до середини шляху, який чомусь дуже довго тягнувся, з'ясував, кого везе. У цей момент його і прорвало. Стільки нецензурної лексики (треба віддати йому належне, до того він з’ясував ставлення воєнкорки до "специфічній ненормативній лексики") щодо режиму, вона не чула давно. Почав він, як водиться, зі злободенної теми:

     - А от ви знаєте чому ми так довго їдемо за цим йоб…м молоковозом?

     Ніка сама помітила, що вони вже добрих двадцять хвилин їдуть зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину, і овальна форма цистерни їй вже досить приїлася.

     - А все тому, бл..ь, що в минулі часи, ще до війни, бл..ь, на рівних ділянках був пунктир, ну, як в усьому світі, а зараз просто пиз…ь - усюди суцільна смуга. Вони зовсім оху..и, за кожним кущем сидять ці пиз…ки із приватної компанії, яка своїми брудними рученятами, бл..ь,  гребуть 30 відсотків штрафів, оху..и можна. І так, бл..ь, у нас у Криму, у всьому...

     Далі таксист перейшов на загальні теми:

     - Ось за часів України, ми, бл..ь, думали, що влада залазить до нас у кишеню, так от зараз вона зовсім оху..а: у кишені величезна діра, і ця влада вже, на х.й, нишпорить нижче колін...

     Розповів він приїжджому воєнкору і про інші складнощі бізнесу в Криму: нічого неможливо вирішити - будь-які узгодження, що ледве відходять від стандартних процедур, можуть тривати місяцями, "все вирішується на материку". Роботи стало мало, відпочивальників недостатньо, та й контингент став специфічним - здебільшого колишні військові із сім'ями, і сиділих, чомусь, стало багато.  

     З якої причини все це він вивалив незнайомому воєнкору, Ніці було не зрозуміло, можливо, він відчував, що наближається кінець режиму або відчув у ній якусь споріднену душу.

     Весь цей час її супроводжували картинки з далекого минулого. Вона впевнена, що навіть за часів СРСР, Крим не був таким похмуро-тюремним (інших епітетів і не підбереш). З усіх боків її зустрічали темні демони чужої країни, які дивилися з білбордів: усміхнений Зюганов, який обіцяв "всім і все"; Пригожин, що кликав за собою "справжніх чоловіків"; Путін, який волав до "мирного неба"; і навіть вічно живий Жириновський з вимогою "не брехати собі і не боятися нікого". Ніці раптом подумалося: що якби всіх, хто чекав в Україні на агресора (але водночас був із деякими, нехай і невеликими мізками), відправити до того у Крим, то, можливо, вони б відчули шкірою той страх повернення до замшілого минулого, яке в Україні вже встигли викреслити з життя, і дещо змінили б своє ставлення до "забутих ідеалів"...