Тристан і Ізольда

     Адольф Груббер готувався до сну. Акуратно підстригаючи надто розрослу брову, він вкотре переживав денну невдалу прогулянку.

     А чи невдалу? Хоч вони із Нікою і не здійснили романтичного вояжу до далеких чудових вершин, зате відверте почуття близькості, що виникло внаслідок стресової ситуації, може виявитися набагато дорожчим за добре проведений день. Шкода, що їм не довелося толком поспілкуватися після такої події. Повернувшись, вони відразу розбіглися кожен у своїх справах, а всю зворотну дорогу він сам їхав мовчки. От дурень! Ніяк не може зжити свої дитячі комплекси, йому, бач, було соромно за свою необдуману безпечність. Навіть толком не віддячив їй...

     Усіляких дівчат у своєму житті зустрічав, а ось таких ще не доводилося - дедалі більше сумував пан Шикль. Йому раптом стало страшенно самотньо, темна кімната стала ще похмурішою, а жінка, яка його врятувала, ще бажанішою. І справді, як усе в житті відносно, ще тиждень тому він і подумати не міг, що йому буде так не вистачати власної Єви Браун. Аби зовсім не зануритися в поки що нездійсненні мрії, він струсив із себе пелену невпевненості, заліз під велику червону підковдру й, увімкнувши приліжковий торшер, відкрив товстий блокнот у шкіряній палітурці. З ним одним він може ділитися своїми найпотаємнішими думками, не боячись, що вони розтечуться куди не треба. Зробивши черговий, дуже важливий запис, він вже набагато життєрадісніше озирнувся навколо. Великий настінний годинник пробив опівночі, і в цей момент задзвонив телефон, за миготливою лампочкою він зрозумів, що дзвінок йде з кухні - єдиного місця на території жіночого табору, з яким був двосторонній зв'язок. Але відтоді, як звільнилися кухарки, він жодного разу його не турбував. Шикль дещо здивовано підняв слухавку.

     - Алло? - обережно запитав він, але наступної секунди його серце прискорено забилося. Він упізнав її дихання, ще не було вимовлено жодного слова, а він вже відчув, хто йому телефонує. 

     - Ніка?

     - Ви впізнали мене?

     - Так. Щось сталося?

     - Я, звісно, дуже не хотіла вас турбувати у такий час, але відтоді, як ми розлучилися, на мене накинулася якась не притаманна мені невпевненість, у питаннях, які ми обговорювали, це вже заважає мені спати... 

     Шиклю, звісно, спав на думку анекдот про єврея, який не міг заснути, але відмахнувшись від нього, як від ганебного (як він узагалі міг подумати про якісь анекдоти), він максимально довірливо промовив:

     - Згоден, зараз, звісно, запізно, але якщо справа така невідкладна, то заходь, спробую дати тобі снодійне.

     З того боку пролунали короткі гудки.

     "Якщо жінка телефонує в такий час, значить, це неспроста..." - логічно подумав Шикль і окинув поглядом свій прихисток. Більше схожий на гігантську вітальню з диванами, вишуканими меблями, дзеркалами і канделябрами, він не викликав в ньому жодних сумнівів з приводу прийому пані в таку пізню годину. Величезне ліжко, застелене червоною периною, що затишно примостилося в алькові, абсолютно не псувало презентабельність його апартаментів, а лише пікантно доповнювало легку інтимність обстановки. Оглянувши територію, він все-таки вирішив трохи навести порядок: поправив ліжко, почистив дивани і крісла від непотрібного мотлоху, виставив на стіл келихи (п'ять штук, щоб не виглядало, як натяк), коробку цукерок, бублики, яблука, пляшку вина. Стіл відсунув під стінку - наче там завжди й стояв. І звісно приглушив світло. Несподівано спало на думку, що треба зателефонувати до охорони, щоб дівчину пропустили і якраз вчасно - Ніка вже намагалася пояснити охоронцеві в портупеї причину такого запізнілого відвідування боса. Десятьма секундами пізніше ручка на його оббитих шкірою дверях повернулася, і у прорізі дверей з'явилася голова із зачіскою каре.    

     Увійшовши до кімнати, Ніка одразу помітила, що вона має зовсім інший вигляд, ніж минулого разу. Замість великих люстр на ланцюгах простір освітлювали кілька бра, рівномірно розвішаних по периметру. "Усе за класикою" - усміхнулася вона про себе.  Навколо було ще похмуріше, але господаря вона виявила одразу, він у позі, максимально наближеній до невимушеної, стояв посеред апартаментів. Вигляд у нього був злегка комічний: на ногах - м'які волохаті капці червоного кольору і такого ж кольору вальяжний шовковий халат із хутряним комірцем.

     Зловивши здивований погляд дівчини, Шикль, ніби на виправдання, сказав:

     - Прийми мій червоний колір, як подяку тобі за мій учорашній порятунок...  

     "Хто з нас тут бик?" - подумала Ніка, але вголос вимовила:

     - Не дуже-то ваш вигляд схожий на снодійне...

     - Хто знає, хто знає... Так, що за невпевненість охопила мого рятівника?

     - Ще вдень я була повністю впевнена в собі, але ось до вечора мені раптом подумалося, а чи можу я звалити на себе таку відповідальну ношу?

     - Чому тебе стали долати такі сумніви?

     - Я весь час думаю над вашою фразою: "Доведи це..." Моя голова просто лопається від кількості варіантів, намагаючись "довести", але з якого б боку я не зайшла, все впирається в одне й те саме...

     Шикль оцінив вишукану "прямоту" дівчини, він би на її місці навряд чи зміг окреслити тему більш витіювато. Однак до словесних ігор йому не звикати.

     - Заходь, розташовуйся... - запросив він нічну гостю до неспішного діалогу.