Лавина

     - А скажи мені Ніка, я давно хотів запитати, твої подруги пішли, а ти залишилася. Чому? - поставив запитання Шикль, щойно вони виїхали з смерекового лісу на широкі простори карпатських полонин.

     Холодний ранок непомітно перетворився на добротний морозний день, коли яскраве сонце несамовито сліпить очі, а цілковите безвітря налаштовує всіх на чудову подорож. Якби якась група з Голлівуду на гелікоптері раптом зазирнула сюди з метою вибору майданчика для кінозйомок вони б зі здивуванням помітили, що місце зайняте - територію вже облюбовали два язичницьких бога в волохатих шкурах...

     Круп Аделаїди мірно погойдувався поруч із крупом Герострата - другого улюбленого коня Шикля. Залишивши охорону позаду так, щоб ніхто не заважав їхній неспішній розмові, Шикль із Нікою верхи на конях повільно підіймалися пологою засніженою стежкою. Звиваючись серед величезних заметів, вона вела вдалину, до білосніжних вершин, що замикали долину.

     "Чому вона не втекла з іншими?" Ніка довго готувалася до цього запитання, розуміючи, що воно дуже важливе для Шікля і, значить, він колись обов'язково його поставить. Тут потрібно відповісти і переконливо, і так, щоб не переграти. Від того, як вона це зробить, залежить дуже багато.

     - Ви розумієте, складне питання, - задумливо почала Ніка, розглядаючи вздовж стежки надзвичайно великі кристали снігу, що залишилися після нічного туману, - напевно, найголовніше, це те, що перша моя спроба зірвалася...

     - Не хочеться повторно наступати на ті самі граблі?

     - Не в цьому річ, просто, після того як я, пройшовши мороз і вітер, туман і сніг, опинилася в тій самій кімнаті з білою стелею, я зрозуміла, що це не випадково. Мінливості долі вертнули мене так, що повірити в простий збіг обставин на всьому звивистому шляху мені якось не дозволяє мій життєвий досвід. Адже стільки збігів і несподіваних подарунків від зовнішніх сил, які берегли мене в дорозі, і після цього повернутися на вихідні позиції - це змушує задуматися, для чого все було потрібно. Мабуть, мене зберіг Всевишній від замерзання в дорозі і втрати в снігах, для чогось важливішого, ніж буденне лежання на дивані або попивання мохіто у джакузі. А тепер я розумію і кому це було потрібно.

     - І кому ж?

     - І мені і вам. Я вам потрібна, не як жінка, звісно, а як опора для чоловіка, який хоче зробити у світі щось дуже важливе для всього людства. А мені ви потрібні, тому що я завжди мріяла про далекі світи, божевільні подорожі та великі плани. Доля простої домогосподарки мене ніколи не приваблювала.

     - І попередній ідеал чоловіка, з яким ти жила, зблякнув?

     - Ну, можна сказати і так.

     - А розкажи мені про свого чоловіка.

     Ніка задумалася. Це запитання було для неї несподіваним. Описати його як слабкого й невдачливого - це не те, що хотілося б почути Шиклю. Йому потрібен міцний, гідний поваги суперник. Завоювати жінку в складному бою в іншого сильного чоловіка, ось що зараз жадає її тимчасовий попутник. І неважливо скільки там буде правди, головне дати насолодитися торжеством. Ну, що ж, вона наддасть йому таку можливість, принаймні, видимість перемоги створить.

     - Він ідеальний чоловік, уважний і турботливий, - ніби згадуючи туманний образ Германа, повільно почала Ніка, - з ним дуже добре, жодні проблеми ніколи не були предметом нашої уваги, включно з фінансовими. Ще з часів війни наш маленький, але затишний союз став взірцем для багатьох наших друзів. А коли війна скінчилася, він сказав - відтепер ніщо не повинно хвилювати мене, мої пригоди залишилися в минулому, тепер - це доля тільки чоловіка. Але, як ви, напевно, зрозуміли, сидіти за кам'яною стіною з фінансового благополуччя, мірного споживання життєвих благ і заздалегідь спланованого графіка життя - це не мій спосіб буття. Я гублюся, я тону у власних таємних бажаннях, у яких мені соромно зізнаватися навіть самій собі і які, на жаль, все одно неможливо реалізувати. Хіба можна розвідниці, яка під кулями ходила в тил ворога, опинитися надовго в теплій ванні? Сподіваюся, тепер вам зрозумілі мої мотиви, я досить докладно розповіла, чому хочу змінити принципи мого колишнього існування?

     - Більш ніж достатньо, - вкрай задоволено відповів Шикль.

     - А тепер я можу запитати у вас?

     - Звичайно...

     - Розкажіть, а як я потрапила у ваші тенета?

     Тепер вже задумався Шикль. Ніколи, ні з ким у житті, він не говорив більш відверто, ніж із дівчиною, що погойдувалася в сідлі поруч із ним. Але і з ним ніхто з жінок так по душах не розмовляв. Можливо, настав час робити вибір? Багато пізніше він зрозуміє, що саме у цю мить він зробив головну помилку свого життя, але тоді йому здавалося, що довгоочікувану підтримку в особі молодої симпатичної жінки послало згори саме провидіння, і він навіть не має морального права упустити такий шанс. Мабуть, мірне погойдування крупа коня і незвичайні зізнання Ніки подіяли на нього настільки розслаблююче, що він, піддавшись спокусі, почав розповідати:

     - Кілька місяців тому я побачив твоє минулорічне інтерв'ю "Die Welt", і подумав, що саме така дівчина мені й потрібна, шкода, звісно, що ти не австрійка або хоча б німкеня.

     Ніка згадала це інтерв'ю. Видання дуже цікавилося повоєнним життям фронтових героїв, хто ким став у мирному житті. Героєм вона себе, звісно, не вважала і як вийшли саме на неї, не розуміла, але й не надто переймалася цим питанням, а просто й відверто сказала журналістові: "Хоч би ким ми були зараз, але воєнне минуле завжди залишиться з нами. Такі рани просто так не заліковуються, вони, напевно, затягуватимуться разом із майбутнім розвітком України. І що правильнішим воно буде, то швидше вони загоються. Але шрами від цих ран завжди будуть на сторожі майбутнього нашої країни..." Так, начебто, і сказала...