За межами "повітряного" замку

      Серце шалено калатало, подиху не вистачало, ноги спотикалися і ковзали сніговим схилом, але Ізабель не помічала всього цього. Вона лише лаяла колюче ялинове гілля, що хльостало її по обличчю, але вперто продовжувала бігти слідом за своїми чотирма напарницями з єдиною думкою, що їй за жодних обставин не можна потрапити назад. Їхня втеча - акт відчаю, вони готувалися до неї весь останній час, по крупицях збираючи те, що їм може знадобитися у дорозі. Перемальована на папір карта була головним джерелом їхніх знань про майбутню дорогу - здерти саму карту вони не наважилися, щоб випадково не викликати підозр. Незважаючи на загальне уявлення про маршрут, змовниці все ж припускали, що втеча може затягнутися і на кілька днів. Тому пара шоколадок і пачка печива, що були розкидані по кишенях, будучи їхньою єдиною і головною підтримкою на шляху до звільнення, не давали повної впевненості у вдалому завершенні задуманого.

     Перехитрити суворий контроль над зимовим взуттям і верхнім одягом їм вдалося тільки частково, і тепер їхні ноги були взуті в чоботи не зовсім відповідного розміру, а зігрівати мали куртки безглуздого яскраво-червоного кольору. Добути їх вдалося лише за кілька днів до втечі і що з ними робити, думати було ніколи. Гірше не придумаєш, але вивертати їх теж не мало сенсу, через придуману кимось таку саму червону підкладку, і тепер вони серед білих снігів світилися, як світлофори.

     Готуючись до втечі, вони усвідомлювали, що втекти взимку глибоким снігом дуже не просто, залишені сліди неможливо замаскувати, але зараз саме ці куртки, схоже, стануть їхньою головною проблемою у грі із життям. Хочеться вірити, що не зі смертю. Чому ніхто з них не подумав захопити з собою білі простирадла?

     Піднімаючись на черговий схил, втікачки озирнулися на військову частину, що виднілася вдалині. Попри ранкові сутінки, вони побачили кілька темних точок, що пересувалися аж ніяк по їх борозні. Найгірші очікування справджувалися - їх помітили і тепер переслідувачі, зрізуючи дорогу, рухаються найкоротшим шляхом. З цього моменту все залежатиме від того, хто виявиться спритнішим, і як далеко знаходиться найближча дорога або село.

     Ізабель як організаторка втечі мала бігти першою, але після того, як за ними виявили погоню, вмить кожна стала сама за себе, і витриваліші та міцніші напарниці вирвалися уперед. І навіщо вона піддалася на загальну думку, йти не з вечора, а на світанку?

     Я завжди літаю вище за всіх і далі за всіх, так я полюю. І сьогодні моя ранкова ловитва мала принести плоди моєму шлунку. Мені багато не треба: одна лисиця, білка чи заєць - цілком підходить під мій денний раціон. Я виходжу на ловитву щойно прокидаються мої жертви. Бідні звірятка, їм навіть на думку не спадає, коли вони висовують свої заспані оченята на сонячне світло, що це їхній останній день...

     Однак у небі я, схоже, не сам, ще один дивний птах вирішив пополювати на моїй території. Не бійзько тобі? Чи ти думаєш якщо повзаєш по верхівках ялинок тебе ніхто не помітить? І що може вистежити з такої висоти така дивна квадратна розкоряка?

     О, ти намітив собі жирну ціль! Та навіть не одну, а одразу чотири! Чи на твої зуби такий горішок? Навіть ми, беркути, на таке не здатні, чи ти харчуєшся паддю? Але це не скасовує відповідальності за твоє нахабство...

     Зараз вони бігли вниз неглибоким яром та вже не звертали уваги на маленький дрон, що переслідував їх останні хвилини. Ізабель бачила, як її подруги одна за одною, не зупиняючись, пірнали під стовбур поваленої ялини, що лежав поперек їхнього шляху. Раптово в голові промайнула думка - це її шанс. Вона вже давно зрозуміла, що просто так їм від погоні не втекти, надто нерівні сили, і вже дуже маленьку фору їм дали.

     Тому, щойно вона добігла до смереки, як з розгону зачепилася за звисаючі могутні гілки і, підтягнувшись, залізла на стовбур. Провівши поглядом дрон, що переслідував її подруг, вона акуратно пролізла по стовбуру до коріння, яке стирчало на всі боки. Там вона зістрибнула у сніг і стрімголов побігла своїм шляхом, різко вбік, подалі від яра. Дівчина дуже сподівалася, що тепер переслідувачі зіб'ються з її сліду.

     Її шлях лежав по схилу круто униз. Рухаючись, то на ногах, то ковзаючи на сідницях, а іноді, траплялося і догори дригом, вона, незабаром досягла дна ущелини і тут несподівано побачила перед собою глибокий каньйон. Значить, вона добігла до річки, яка нанесена на карті, і це надихнуло її.

     Обережно спустившись до краю, вона охопила дерево та зависла над безоднею, виглядаючи у похмурій щілині водний потік. Визначивши напрямок течії, можна піти вздовж нього. Так буде безпечніше, більше шансів втекти від переслідувачів і вийти куди-небудь.

     Тільки зараз, трохи відпочивши, Ізабель змогла озирнутися на усі боки. Могутній ліс, що губився в нескінченості, і глибокий каньйон праворуч від неї були напрочуд гарні, і якби не ситуація, що склалася, то вона б залюбки провела в такому мальовничому місці кілька днів. Ізабель подумала - як добре, що в неї є непоганий досвід спілкування зі снігом. Минулого року їй довелося провести цілі канікули на засніжених схилах Піренейських гір, тож, струсивши втому, вона впевнено вирушила в дорогу, намагаючись дотримуватися краю каньйону.

     Трохи вгору, трохи униз, огинаючи виступи скель, Ізабель непомітно увійшла в лісові чагарники, що перетинають схил широкою смугою. Тут на неї чекала справжня боротьба зі стовбурами молодих осик, які стирчали у безладді. До того ж скупчення снігу, що застряг між деревами, остаточно вибивало з неї і без того мізерні сили. Тоді вона дістала плитку шоколаду і, відламавши від неї невеликий шматочок, знову дбайливо склала хрусткий пакетик до нагрудної кишені. Жуючи рятівний смаколик й пихкаючи як маленький паровоз, дівчина у своїх не за розміром великих чоботях продовжила наполегливо протоптувати через хащі глибоку снігову борозну.