Ніка показує зуби

     Стоячи біля маленького вікна з товстою металевою решіткою, Ніка не без цікавості розглядала краєвид, що відкривався перед нею. Він докорінно відрізнявся від попереднього і після тижня, проведеного на вершині гори, дарував більші надії. Тепер гори були вищими за неї, а перед нею - суцільні смереки, що нескінченними рядами йдуть на всі боки, у вечірню напівтемряву широкої ущелини. Сірі тіні вже пролягли від далеких вершин, приховавши долину від низького зимового сонця. Десь у глибині ущелини причаїлася невелика гірська річка. Попри суворі морози вона вперто звивалася дном каньйону. Стрибаючи з уступу на уступ, обриваючись заледенілими водоспадами, потік продовжував свій одвічний бій із бастіонами чорних неприступних скель.

     Ніці пригадалося, як евакуювали з даху Карпат її обморожене тіло. Це була добре відпрацьована операція, що викликала в неї чимале здивування від докладених зусиль. Спочатку Борман із напарником сповили її в теплі ноші, і вже як "білу людину" всередині вантажівки спустили донизу. Потім причепом до снігохода на санях знайомою стежкою доправили до спеціального фургона. У ньому під наглядом двох лікарів, обліплену з ніг до голови датчиками, відправили в подальший шлях.

     І ось вона тут. Де? Складно сказати. Везли довго, кілька годин. Для Карпат - це майже половина гірської гряди. Рахувати кількість спусків і підйомів, серпантинів і швидкісних ділянок Ніка перестала вже після першої години. У неї виникла більш нагальна потреба - боротьба зі сном. Перетягування каната, хто кого, йшло зі змінним успіхом, але в підсумку вона програла. Можливо, їй підсипали щось у чай перед від'їздом, а може просто заколисало. У якийсь момент полонянці здалося, що її просто кружляють петлями, але потім вона вирішила махнути рукою. Зрештою вона не знала, де перебуває до того, тож чи варто намагатися вирахувати, куди її везуть? Тож, розслабившись, Ніка, нарешті, заснула.

     Вона перевела погляд з краєвиду за вікном на свої руки і з деяким здивуванням почала розглядати бинти, якими вони замотані. Начебто не так довго їй довелося перебувати в шторах, але мороз встиг зробити свою справу. Менш постраждалими чомусь виявилися пальці, які блідно-рожевими "морквинами" стирчали з бинтів. Щойно бинти знімуть, вона одразу повернеться до побудови нового плану втечі. За ті кілька днів, що вона тут, їй так і не вдалося зрозуміти, хто, навіщо і чому її викрав, де вона перебуває і що буде далі. Крім, як із медбратом, який приходить робити їй перев'язки і приносить їжу, інших контактів не було.    

     На відміну від попереднього місцеперебування "на вільному випасі" (як вона його охрестила), нинішнє було менш оптимістичним, тут її тримали "в клітці", ну, або майже, що в ній. Хіба можна по-іншому охарактеризувати той маленький жалюгідний простір, що оточував її: стіни з облупленої штукатурки два з лишком метри заввишки (дивного зеленого кольору), на підлозі десять квадратних метрів побитої плитки; старий багаторазово перефарбований стіл зі стільцем та порожня етажерка з напівзогнилого дерева поруч; умивальник із унітазом в одному куті та іржаве залізне ліжко в іншому; а головне - запах: з присмаком вогкості, плісняви та усіх тих подій, що випало побачити цим стінам. Одним словом - карцер. Багато чого вона "втратила" порівняно з колишнім місцем, включно зі свободою пересувань, шматочком здоров'я і часом, але аж ніяк не віру, що їй вдасться впоратися і з новою ситуацією, а ще її тішило, що її нерозлучний друг - планшетік на місці - лежить під подушкою.

     Ніка почула, як клямки позаду неї рушили, і товсті залізні двері зі скрипом відчинилися. Знову прийшов медбрат робити перев'язку? Але замість нього в камеру увійшов той самий тип, який ще в горах спробував розставити всі крапки над "і", "пан Йорк". Невисокого зросту, у військовій уніформі, він ще тоді нагадав Ніці всіх тих польових командирів, яких вона "розкручувала" свого часу з того боку фронту. Однак цього разу було дві серйозні відмінності: тепер вже "розкручував" її він, і замість гордовито-зневажливого московського "а" або примітивно-зухвалого тамбовського "о", звучав вкрадливий варіант німецької мови. Ніці раптом уявилося, що її якимось загадковим чином відкинуло років на вісімдесят назад: вона партизанка УПА, яка залізла до лігва окупантів і потрапила просто на допит з приводу її таємної диверсійної місії. І цей допит почався ще кілька днів тому.

     Тоді, в гірській хатині, щойно вона прийшла до тями від емоційного ступору, що охопив її, до кімнати увійшли двоє. Старий знайомий Дон Кіхот із Борманом. Присівши кожен у свій кут, містер "люб'язність" влаштував змагання в красномовстві з містером "підлабузником".

     - Наша втікачка вже прокинулася! - розчулено склавши свої худі, кістляві ручки, віщав Дон Кіхот.

     - Як ми раді бачити тебе живою і здоровою! - уже не ховаючись вторив йому німецькою Роєр, посилено потираючи лискучі коліна.

     - Ми так за тебе переживали, всі просто з ніг збилися, щоб "нехорошу дівчинку" знайти.

     І тут її осінило, який жах, Борман - це Роєр! Він вперше заговорив німецькою і вона впізнала цей голос! Їй ще довго не вдавалося оговтатися від того, що охоронець виявився її старим знайомим, а головне, що вона не змогла це вирахувати. Так втратити вправність - це просто непрощенна помилка! Раніше з нею такого не могло статися. Що робить із людьми мирний час...

     - Можна було не знаходити... - пробурмотіла на їхньому пригнічена Ніка.

     - Ну, як можна, це ж не по-людськи.

     - А решта, по-людськи?