"вдача"

     Двері тихенько скрипнули, і Ніка, притулившись до щілини, що прочинилася, почала вивчати приміщення. Якраз те, що потрібно: роздягальня технічного персоналу - перша і головна відправна точка для її подальшої подорожі. Швидко прослизнувши всередину, вона прикрила двері й зупинилася в роздумах. З чого почати? Перед нею був повний вибір зимнього одягу, причому різних розмірів. Оцінивши на вічко, що поменше, вона підбігла до вішалки і почала надягати чиїсь мішкуваті ватяні штани, куртку, ще одну куртку, шапку. Рукавиці, спасибі, стирчали з кишень, найскладніше виявилося зі взуттям. Відповідних за розміром черевиків ніяк не знаходилося, але тут її погляд зупинився на шторі, що взяла для маскування. З неї можуть вийти чудові онучі! Відірвавши потрібні смуги, вона професійно обмотала ними ноги. Вийшов суцільний ХХХL, з "лижами" на ногах, але це краще, ніж штори з туалетним папером.

     Несподівано в коридорі почулися кроки, що наближалися, і чоловіча розмова.

     - І як вона змогла втекти? - говорив її вчорашній сусід по сауні.

     - Ця хвойда виявилася явно розумнішою, ніж ми думали, - Ніка впізнала Бормана. - Розвела мене як якогось лоха. Я був упевнений, що вона під кайфом, а це була гра. Але яка гра! Ти би бачив, що вона витворяла!

     - Що красива?

     - Не те слово. Мені б таку жінку…

     - Ото б ти пас вівець, а вона в’язала з ранку до ночі… 

     - Отож вона й втекла…- обидва пирснули від сміху, - вчора обмоталася шторами і приїхала до вас у кузові вантажівки.

     - Крута баба нам попалася!

     - «Попалася» - це коли ми її спіймаємо, а поки що у пастці ми - ти, я і твій водій. 

     - Охоронець на в'їзді каже, що перевірив, нікого не було.

     - І чогось мене це не дивує, мабуть вистрибнула заздалегідь...

     - Ми теж так думаємо, але сліди привели в нашу будівлю.

     - І шо?

     - Обшукали, все перевернули, включно з горищем - її не знайшли.

     - Відігрілася і пішла донизу?

     - Складно сказати, там її теж не бачили.

     - А з одягу що-небудь пропало?

     - Усе перевірили, ні.

     - Дивно, може, завадили...

     - Та ми якраз у цей час прийшли у парну.

     - І, що її там не застали?...

     Обидва мовці знов вибухнули сміхом.

     - Виходить, нам потрібно шукати її в білому одязі? – міркував недопарений.

     - Виходить так.

     - Це, звісно, складніше. А, може, замерзла десь у снігу?

     - Не наважуся так стверджувати. Вона така, що могла відрити собі печеру і переночувати в ній.

     - Взимку без спальника?

     - Ніч була тепла, лише мінус дванадцять, тож усе можливо.

     - А далі сніг піде - стане ще тепліше...

     - Отож. І якщо вона дістанеться гірськолижних схилів, то за нас із тобою, за те, що ми ще довго милуватимемося навколишньою красою, я не ручаюся. Ти зрозумів?

     - Зараз їду її шукати.

     - Давай, швиденько і тримай мене в курсі.

     - Слухаюся, шефе.

     Із цими словами той, хто отримав розпорядження, попрямував у бік Ніки, і вона зрозуміла - прямо в її роздягальню. Нічого не залишалося, як моментально сховатися в кабінку санвузла і закрити засувку. Головне, щоб вона не одягла саме його одяг, і він не надумав звільнити себе від зайвої ваги. Але, як зазвичай і буває, саме це він і зробив. Покрутивши ручку в кабінку і трохи зачекавши, він вилаявся вкотре з приводу бардаку, що панує, і вирушив одягатися. Тут їй, а може, й йому пощастило - пошурхотівши курткою, поскрипівши лавкою, постукавши черевиками по підлозі, він остаточно висловився щодо свого життя, і, грюкнувши дверима, попрямував до коридора. За хвилину на вулиці зарев двигун снігохода, і могутня машина, попирхавши на прощання, незабаром затихла вдалині.

     Дуже обережно Ніка вибралася зі свого укриття. Тримаючи шматок штори під пахвою, вона крадькома вийшла до коридору - будиночок ніби вимер. Дівчина виглянула назовні й одразу заплющила очі - після темного бараку навіть похмурий день теж був занадто. Навколо була повна тиша і жодної живої душі, тож вона, більше не вагаючись, спустилася сходами і знову віддалася на волю снігових просторів. Її окриляла думка, що десь поруч "гірськолижні схили", а сніжок, що йде, додавав упевненості, що її не знайдуть.

     Сніг ішов не дуже сильний, але все ж потроху засипав стежку, що йшла поперек снігового схилу і губилася десь попереду в хмарах. Ніка, замотана в штору як у маскхалат, прискорила крок, сподіваючись встигнути вибратися зі снігового полону хоч куди-небудь. Але водночас, вона була в будь-який момент готова знову пірнути у сніг. Незабаром поперед неї з'явилися неясні темні обриси, що в міру руху перетворювалися на густий ліс. Стежка підійшла до нього і занурилась в гущавину. Ніка ще прискорила крок, а з часом перейшла на біг. Повз неї проносилися могутні дерева, стовбури яких потопали в снігу; стежка, звиваючись, то западала униз, то раптово підстрибувала до гори; дівчина ледве встигала не посковзнутися, не спіткнутися, не впасти. І тут вона почула гуркіт снігоходу. Він прямував  їй назустріч.