втеча

     Зуби клацали як підбори танцюриста, що танцює дуже дивне фламенко. Вони то здригалися щосекунди, то раптом наставала перерва і можна було зробити кілька глибоких подихів. Здавалося, кінця цьому танцю не буде - ось вже хвилин сорок, як Ніка разом із порожніми ящиками, кузовом і всією машиною повільно спускалася дуже роздовбаною гірською дорогою. Які вони бувають вона уявляла, але що такими дорогами взагалі можна їздити, вона не здогадувалася. Розтопирившись у позі "розіп'ятого хлопчика", втікачка намагалася щосили не полетіти в кінець кузова, не вдаритися головою об дерев'яний каркас, не роздерти ніс об брезентовий тент, не вичавлити звук, якій міг б її видати. Але вона все одно була дуже рада - сьогодні вдача супроводжувала її.

     Спочатку вдалося дуже швидко зібратися. П'яти хвилин їй вистачило, щоб, засунувши під піжаму планшет і батон хліба, обмотатися туалетним папером, обкластися газетами і журналами, і всю цю теплоізоляцію закріпити шторами. І це без належного попереднього тренування - туалетний папір, та й преса теж, не дуже передбачали багаторазове використання. Тільки-но Борман розчинився за дверима, як вона кинулася знімати штори, решта спорядження лежало в неї під ліжком. Потрібно було поспішати - передбачалося, що вантажівка не одразу їде вниз, щойно розвантажиться, але скільки це "не одразу", Ніка не знала. Вона діяла на вдачу, як і в минулі роки, коли їй не раз доводилося застосовувати цей метод, і треба віддати належне, частіше він був на її боці. Не підвів і цього разу, хоча спочатку здалося, що сьогодні не її день.

     Бігти стежкою повз каптерки було не можна, тому вона, намалювавши в голові карту місцевості, згорнула зі стежки просто на вершині хребта, справедливо припускаючи, що по ньому рухатися буде простіше. І вона не помилилася. Справді, вітри зробили свою справу, снігу на хребті було тільки по коліно. Тож вона майже бігом спускалася до галявини, що загубилася серед смерек, розуміючи, що в неї є тільки одна спроба - сніг так і не пішов, її сліди завтра стануть надбанням Бормана.

     Увірвавшись до лісу, дівчина зав'язла вже добряче, але досвід попередньої прогулянки додав упевненості, і вона врешті-решт вивалилася з хащі на довгоочікувану галявину. Яке ж було її розчарування, коли вона побачила, як вантажівка із запаленими фарами повільно спускається дорогою сотнею метрів нижче за неї. У цю мить здалося - це кінець, але секундою пізніше втікачка зрозуміла, що швидкість вантажівки набагато менша за її "ведмеже" пересування. І ось через кілька хвилин, вона вже, намагалася на ходу забратися в кузов вантажівки. Зрештою їй це вдалося, і вона з неприхованою радістю розпласталася по підлозі кузова. Але довго рахувати вибоїни їй не довелося, бо водій в черговий раз вдарив по гальмах, і її разом із ящиками поволокло підлогою в бік кабіни. Там Ніка і "розіп’ялася" в більш надійній позі.

     Мета втечі була проста - якимось чином дістатися до людей, і тентована вантажівка підходила для цього якнайкраще. Зараз вона навіть раділа, що не побачила зі скелі вогнів - пересуватися вночі засніженими горами була цілком безглузда ідея.

     Несподівано вантажівка загальмувала, і це були не чергові ями чи вибоїни. Почувся голос, він вітав водія з поверненням і просив "про всяк випадок" зазирнути до нього у кузов. Ніка в паніці оглянула ящики - інших предметів для маскування поруч з неї не було. Ящики були хаотично розкидані по підлозі та й самі по себе - суцільне решето. Сховатися було ніде...

     Молодий охоронець в зеленій уніформі із рушницею за плечем ліниво підійшов до вантажівки. Покопавшись у кишенях штанів, він дістав ліхтарик і розсунув тент. Яскравий промінь прожектора освітив нутрощі кузова. По черзі промінь повзав з одного ящика на інший, поки не згас. "Проїжджай!" - пролунала команда постового, і машина рушила далі. Охоронцю пощастило, якби він вирішив висвітлити простір ближче до себе, то, можливо, це було б його останньою дією цього вечора, бо Ніка, оцінивши ситуацію, ухвалила єдине розумне рішення - кидком притулитися до внутрішньої сторони заднього борту. Згрупувавшись, вона тільки-но чекала нагоди блискавичним ударом відключити в охоронця свідомість.  

     Але машина рушила, і тоді Ніка раптом відчула, наскільки вона змерзла. Цілу годину на морозі, замотана всього в кілька шарів паперу і тканини - цього було достатньо, щоб тепер її зуби танцювали по-справжньому. І це з урахуванням того, що небо затягнуте хмарами, а отже, мороз злегка відпустив. На щастя, проїхавши сотню метрів, машина зробила кілька поворотів і зупинилася; мотор, видавши сумний звук, заглух; водій прощально грюкнув дверима, а Ніка зрозуміла, що прибула в кінцеву точку призначення. Принаймні на цьому виді транспорту.

     Щойно вщухли останні зовнішні звуки, вона відрахувала свої п'ятдесят і трохи підняла тент з одного боку. Побачене у вузьку щілину її не дуже потішило - за кількома машинами, які стояли поруч, вона зрозуміла, що прибула на якусь базу, можливо, навіть військову. Про це свідчила й група охоронців в уніформі, що розмовляли біля дальньої вантажівки.

     Ніка підняла тент позаду машини і теж побачила людей, наміри і ступінь ворожості яких щодо неї були заздалегідь відомі. Залишалася третя сторона, вона виявилася найбільш сприятною – її  машина стояла крайньою і відразу за нею починався крутий схил, що упирався в дерев’яний барак. За ним темним силуетом височів ліс. Барак був гарним варіантом щоб відігрітися, а може й провести цілу ніч.

     Схил виявився дуже крутим і підступним - Ніка, у своєму незручному одязі, практично скотилася по ньому і з розгону врізалася у стіну будівлі. Потерши забої і подумавши про синці (а може, синці на перемерзлих тканинах не залишаються), вона проборознила сніг до найближчого кута і із завмиранням серця зазирнула за край. Перед нею горіла тускла ощадлива лампочка, яка тьмяно висвітлювала сходи і вхід своїм холодним світлом. Судячи з прибраного снігу, приміщення активно використовували. Для тих, хто входив, біля дверей дбайливо стояв свіжий віничок.