Десь високо в горах

      Очі розлипалися з великими труднощами. Спочатку одне око, ліве, потім, з деяким запізненням, праве. Спроба навести різкість. І що це їй дало? Однаково, перед очима тільки одна білість. А якщо ними трохи повести вбік? Ах так, білий колір - це стеля, а далі такі ж білі стіни, що переходять у білі штори і невелике віконце. За вікном теж щось біліє. Чому так болить голова? Якби не цей тупий біль і шум у скронях, вона б подумала, що перебуває в раю. А так, напевно, просто в лікарні, можливо, навіть психлікарні.

     Ніка насилу піднялася і звісила ноги з ліжка. Спекотна кімната, ковдри немає, стіл, стілець і склянка з водою на підвіконні. Ніяких шаф, як і ніяких її речей. На ній дивна помаранчева піжама. На рай точно не схоже. Як же вона тут опинилася? Де вона? У лікарняній палаті? Щось схоже в неї було у дитинстві, тільки тоді були ще й інші діти, чоловік п'ять на сім залізних ліжок. Вона що, захворіла? Судячи з голови, так, тільки от як і чим? Вона начебто була у горах, каталася на лижах, потім якась музика, кіно і темрява. І запах газу...

     Ніка насилу встала і підійшла до вікна. Упершись чолом у холодне скло (яка насолода), вона завмерла в спробі усвідомити побачене. Так ось, що там біліло! Прямо перед нею розташувався великий сніговий пагорб, що іскрився на сонці, за яким, скільки вистачало очей, височіли незліченні гірські вершини. Лисі, вкриті снігом або зарослі лісом гори, оточуючи її з усіх боків, йшли до горизонту. Але найдивовижнішим у цій картині було те, що Ніка перебувала серед них, як рівна серед рівних. Вище - тільки яскраво-синє небо, воно наче гігантське поле, поцятковане слідами перистих хмар, що ніби зорали його. Краєвид, який відкрився перед нею, холод від скла й усвідомлення, що вона перебуває вище полонин, подіяли на неї протверезливо. Вона згадала все - як згасло несподівано світло, як хтось схопив її і затиснув рота ганчіркою з дивним запахом, як кричав у темряві Герман, і вона, намагається в останні секунди свідомості дотягнутися до нього, а потім вдарити того, хто її тримає, але не встигає.

     "Хтось її вкрав..." виникла з глибин підсвідомості думка, що підбила підсумок її спогадам. Напевно, це властиво горам - красти дівчат. Якщо її викрали місцеві "джигіти", то з якою метою? Заміж? Чи вона стала об'єктом работоргівлі для якихось ділків? Не повірив Гера в її шосте чуття: "розслабся, звичайний розіграш!" Якщо інтуїція підказує, що за подіями криється якийсь підступ, то треба вірити. Скільки разів вона рятувала її на фронті, і Геру, між іншим, теж. Мабуть, розслабився...

     До речі, що він зараз робить? Як він там? Божеволіє? Ось так і закінчується безхмарне щасливе життя. Пролетіло, як одне видіння. П'ять років як вони знайомі, чотири роки разом, проте сказати "так" на пропозицію Гери узаконити взаємини вона так і не наважилася. Вона згадала, як зустріла його на порозі лікарні й одразу погодилася поїхати до нього. Чому вона тоді так вчинила? Що її найбільше в ньому привабило - наполегливість, увага, самовідданість, а може, він просто сподобався їй як чоловік? І якби він не закрив її від гранати тоді своїм тілом, чи погодилася б вона на спільне життя з людиною, яка практично на двадцять років старша за неї?

     Завершивши попередній аналіз ситуації та відклавши спогади, Ніка взялася за подальше вивчення місцевості. Вона підійшла до дверей, з побоюванням потягнула за ручку. На її подив двері піддалися, і вона виглянула назовні. Непогана вілла, особняк, шале або як тут у них називається - "гірська хатина", уся в дереві та камені.

     Вона вийшла на маленький різьблений балкончик під самою стелею і ледве не вдарилася головою об потужну балку, що йшла далеко вниз, у напівтемряву. Обережно ступаючи скрипучими сходами, Ніка спустилася до низу. Нижній простір був не дуже великий, але досить затишний: широкі дивани і крісла, столи з натурального дуба, настільні лампи з м'яким приглушеним світлом і навіть камін, який, на подив, був розтоплений. Маючи досвід створення інтер'єрів у їхній новій з Германом оселі, вона одразу відчула, що чогось тут бракує, якогось останнього штриха, але відповідь на це питання поки що від неї вислизала.   

     Пройшовши в невелику кухоньку, вона зробила ревізію холодильника, і він приємно здивував повнотою свого асортименту. Ніка тут же заглянула у ванну з туалетом - там теж цілком пристойно, і на цьому екскурсія завершилася. Далі тільки двері назовні, а за ними - свобода.

     З упевненістю, що коло її пересувань обмежене лише внутрішнім простором, вона з чистої цікавості натиснула на велику ковану ручку в дверях і злегка штовхнула їх. Яке ж було здивування Ніки, коли і ці двері, без будь-яких перешкод відчинилися. У цю ж мить на неї пахнуло колючим морозним повітрям. Стиснувши зуби, вона висунула голову назовні. Примруживши очі від сліпучого сонця, дівчина намагалася розгледіти, куди ж її все-таки занесло? Краєвид, що відкрився перед нею, її аж ніяк не надихав - на всі боки від хати йшли донизу круті схили, порослі дрібними ялинками, під самі верхівки засипані снігом. Цім напрямком без лиж або снігоступів не варто було й думати про спуск. Єдине, що пов'язувало цей занедбаний куточок із цивілізацією - це стежка, що йшла за бугор, протоптана в глибокому снігу. Побачений пейзаж і порив крижаного вітру частково відповіли Ніці на запитання, чому зовнішні двері не замкнені. Якщо ще в хатині немає й теплих речей, тоді...

     Ні, все-таки почуття не підводять. Коли око підказує, що в інтер'єрі чогось бракує, то так воно і є. Ніка знову пройшлася кімнатами. Повна відсутність килимів, пледів, підстилок, навіть скатертин, не кажучи вже про дуже доречні для подібного стилю шкур, була вичерпною відповіддю на запитання з приводу незамкнених дверей. В її кімнаті теж нічого, хіба що крім штор, одним словом, засобів для втечі - жодних, тож навіщо охороняти? Послідовність думки викрадачів проста - висота, мороз, сніг, смерть!..