Внизу де все починалося

      Герман лежав на спині з відкритими очима. На вулиці ще темно, а він вже прокинувся. Виснажливе безсоння від відсутності біля його плеча такого звичного жіночого тіла. Рука, що зазвичай німіла від страху пробудити подругу, сьогодні нила від неприємної свободи. Минула ціла ніч, як зникла Ніка, а що він зробив?

     Одразу після того, що трапилося, влаштував у "Патріку" справжній шмон, у прямому сенсі слова: обшукав всі приміщення, опитав на місці свідків, включно з учасниками й організаторами розіграшу, поставив на вуха адміністрацію клубу, розігнав усіх гостей (вони самі розійшлися), прийшовши до готелю, сто разів перегорнув фотографії, зроблені Нікою, шість годин поміркував над ситуацією, годину поспав і ні до чого не дійшов.

     Він до кінця не впевнений, але інтуїція підказує, що зв'язок між їхнім розіграшем і зникненням Ніки існує. Чи прямий, він поки що не знає. З опитування "миготливого" поліцейського, який, звісно, вже перестав смикати оком і виявився зовсім не поліцейським, і навіть не неандертальцем, а простим барменом із верхнього "Apre Ski" бару, ніяк не випливало, що автори розіграшу хоч якось причетні до того, що трапилося. Решта учасників вечора здалися йому теж абсолютно нейтральними до ситуації. Однак, щось же відчула Ніка перед тим, що сталося, отримала якійсь зовнішній сигнал, чомусь її інтуїція напружилася в очікуванні? І чому в нього не спрацював інстинкт, бо він товстошкірий чолов’яга? А як же його битий-перебитий життєвий досвід, зокрема чималий військовий? І головне питання - чому він не відреагував належним чином на побоювання Ніки? Цього він ніяк не міг собі пробачити.

     Якби на місці Германа був хтось інший, він би, безумовно, вже дзвонив у поліцію, але це не входило в його плани. Йому місцева поліція, в принципі, не потрібна, для цього у нього є "Батя". Та й що вона може зробити, причому швидко, зі своєю незграбною структурою? А в ситуації, що склалася, він був впевнений, потрібно діяти не просто швидко, а дуже швидко. 

     Тому, глянувши на годинник, Герман схопився з ліжка і наспіх привів себе до ладу. Апетиту не було, але потрібно було остаточно обміркувати перед дзвінком ситуацію, і він попрямував на сніданок. Однак голосно грюкнути дверима йому не вдалося, краєм ока він вловив порушення гармонії в районі підлоги.

     Лист лежав на тому ж самому місці, що й минулого разу, кінець конверта злегка визирав з-під дверей. Герман нахилився. Витягнувши конверт, він відкрив його. Знайомий почерк на білому папері, проте вже без участі корму для риб. Стиль написання теж небагатослівний, але суть дещо інша:

      "Схоже, у вас проблема гірша за мене. Що будемо робити? Може, об'єднаємо зусилля? Якщо є бажання, наберіть цей номер..."

     Герман вагався недовго. А власне, чого йому боятися, до затягування пошуків це навряд чи призведе. Схоже - це третій учасник їхньої детективної історії, хоч цього разу й не підписався. Потрібно принаймні зустрітися й зрозуміти його наміри.

     На дзвінок відповів хрипкий голос, що говорив із явно вираженим місцевим акцентом:

     - Я радий, що ви зателефонували.

     - А я поки що не знаю, чи радіти цьому...

     - Якщо вам дорога та дівчина, що супроводжувала вас на горі, то нам є про що поспілкуватися.

     - Називайте адресу зустрічі...

     Старовинна дерев'яна хата на околиці села. Ще на підході Герман вловив, як пахне добре натопленою грубкою. На порозі чистить сніг молодий чоловік у вишитій квітами жилетці, сірому в'язаному светрі й таких самих сірих високих шкарпетках.

     - Не проходьте повз, панове Германе, заходьте...

     - Ви здогадалися, що це я? Ах, так ви мене знаєте, це я вас не бачив, хоча ваше обличчя мені здається трохи знайомим.

     - Мав честь підбирати собі рукавички в той же крамниці, де ви міряли гірськолижний костюм.

     - Купили?

     - А навіщо вони мені?

     - І справді... Отже, я - "панове" Герман...

     - Дуже приємно.

     - А ви, панове...?

     - Тарас...

     - Не можу поки що сказати, чи приємно мені.

     - Нічого, зараз усе зрозумієте. Заходьте до хати, не бійтеся, зараз ми вже союзники.

     Вони увійшли у великі теплі сіни, звідти в класичну карпатську вітальню. Тут було зовсім спекотно. Поки господар пішов на кухню по чай, Герман неспішно оглядав інтер'єр. Велика простора кімната, обшита з усіх боків світлим деревом, підлога, стеля, меблі - все, мабуть, вистругано й оброблено на одній лісопилці. У дальньому кутку великий акваріум із дивними, хижими на вигляд, рибками. На стінах - численні фотографії, кольорові й чорно-білі, рушники над вікнами. Усе віддавало суто карпатським колоритом у кожній своїй деталі. Раптово його обпекло усвідомленням побаченого: з однієї з фотографій на нього дивилося добре знайоме обличчя. В абсолютно незнайомій шапочці й шарфі прямо йому в очі сміялася Ніка. Поруч із нею посміхався вузьколиций засмаглий брюнет із густими бровами й довгими волохатими бакенбардами - господар будинку. Фотографія стояла окремо на серванті, була злегка розмита і невелика за розміром.

     - Ось ви все й зрозуміли, - почув Герман за спиною голос Тараса.