Розділ 18.

Кімната для нарад знову виглядала так, ніби нічого не сталося. Високі кам’яні стіни були цілими. Чорний стіл стояв посеред зали. Навіть тріщини на підлозі зникли після того, як Роксана повернула табір до життя.
Але атмосфера залишилась важкою. Усі, хто сидів за столом, це відчували.

Меріон мовчки стояв біля вікна. Елла сиділа поруч із Адою, хоча її погляд досі був порожнім після всього пережитого. Дерек нервово крутив у руках ніж, а Арон виглядав так, ніби взагалі перестав розуміти, у якому світі тепер живе.
Двері до зали повільно відчинились. У кімнату зайшов Нік. Спокійний, наче не він кілька годин тому бився з істотою, здатною стерти цілі міста.
Його погляд ковзнув по присутніх.Ніхто не відвів очей.

Першим заговорив Меріон.

— Навіщо ти це зробив?

Нік зупинився.
— Що саме?
— Навіщо врятував нас? — голос Меріона був рівним, але в ньому чулася нотка нерозуміння. — Ти міг просто залишити всіх мертвими.
Нік кілька секунд дивився на Меріона.
А потім спокійно відповів:

— Імператор без рабів не має влади.

Арон важко видихнув і потер обличчя руками.
— Знаєш… у якийсь момент я почав забувати, наскільки ти псих.
— Пізно згадали, — сухо кинув Дерек.

І дивно, але на цьому все закінчилось. Ніхто не сперечався. Після того, що вони бачили, сили сперечатись із Ніком уже не залишилось. До того ж усі прекрасно розуміли: якби він захотів, цей табір справді міг перестати існувати.

Дерек відкинувся на спинку стільця.
— Добре. Тоді інше питання.
Він кивнув у бік вікна.
— Бар’єр знищений. Його доведеться будувати заново.
Арон кивнув.
— Без нього табір довго не протримається.

Нік навіть не подивився у вікно.
— Бар’єр більше не потрібен.

— Що це означає? — тихо спитала Ада.

Нік повільно підняв очі.
На його обличчі з’явилась ледь помітна усмішка.
— Ніхто не посміє сунутись туди, де є я.
Він зробив коротку паузу.
— І Ліліт.

— І тебе зовсім не турбує, що одного дня вона може позбутися кохання до тебе, і тоді....?,- обережно запитав Меріон.

Нік відповів не одразу.
Його погляд на секунду став темнішим.

— Тоді цей світ матиме значно більші проблеми, ніж відсутність бар’єру.

Темні коридори підземелля тягнулися нескінченно, освітлені лише рідкими смолоскипами. Її кроки тихо відбивались від кам’яних стін. Повільні. Впевнені.
Вона йшла так, ніби це місце належало їй. Темне волосся спадало хвилями на плечі.

Роксана зупинилась лише біля однієї камери.І всередині почувся різкий брязкіт ланцюгів. Хейлі підняла голову.
На мить у її очах промайнуло здивування. А потім ненависть.
Роксана дивилась на неї з відразою. Колись Хейлі була справжньою красунею. Довге світле волосся спадало майже до пояса, шкіра була ніжною й світлою, а її усмішка легко змушувала людей втрачати голову.
Тепер від цього майже нічого не залишилось.
Білокуре волосся стало тьмяним, сплутаним і брудним. Частина пасм була просто вирвана. Під очима залягли темні синці. Губи потріскались. Колись гарне обличчя схудло настільки, що вилиці стали гострими й хворобливими. А  були очі божевільні. Вони палали хворою одержимістю.

На зап’ястках виднілись криваві сліди від ланцюгів, бо Хейлі постійно намагалась вирватись.

Роксана кілька секунд мовчки роздивлялась її.

— Ну треба ж, — тихо сказала Хейлі. — Ти ж померла.

Роксана ледь усміхнулась.
— Майже.
Вона підійшла ближче до дівчини.
— Насправді я прийшла подякувати тобі.

Хейлі завмерла.
— Що?..
— Завдяки тобі я стала сильнішою.
Роксана нахилила голову набік.
— Якби ти не намагалася мене вбити… я б так і залишилась слабкою. Наляканою. Залежною від почуттів. А тепер я нарешті позбулася цього.

Хейлі різко сіпнулась вперед. Ланцюги дзвякнули так сильно, що звук прокотився коридором.

— ВІДЬМА! 

Вона буквально кинулась на Роксану, але кайдани різко смикнули її назад.

— Нік ніколи тебе не любитиме! Чуєш?! Він все одно буде зі мною! Поки тебе не було у нас все було добре. Будь ти проклята...

Роксана навіть не кліпнула.
Хейлі продовжувала кричати:

— Ти чудовисько! Він бачить у тобі монстра! Він боїться тебе! Ти для нього ніщо. Я його доля. Ми будемо разом....

Роксана повільно відступила від камери.Абсолютно спокійна. Вона розвернулась до виходу.
Хейлі закричала від люті й знову рвонулась уперед, аж ланцюги врізались у шкіру до крові.

— РОКСАНО!

Та вона навіть не озирнулась.
Її кроки повільно стихли в темряві коридору.

І тільки коли Роксана остаточно зникла, у камері стало неприродно холодно.
Хейлі різко завмерла.
Перед нею з темряви повільно вийшов Хел.

Площа знову була живою.
Люди ходили між будинками, лагодили пошкодження, носили воду, розпалювали вогнища. Діти вже обережно бігали біля великого дуба, ніби намагались забути той жах, який бачили зовсім недавно. Але варто було комусь помітити Роксану, як розмови стихали.

Вона сиділа на дерев’яній лаві під дубом, закинувши ногу на ногу. І виглядала так, ніби їй огидне саме повітря цього місця.

Її погляд ковзав по табору холодно й байдуже. На людей. На дітей. На життя, яке вона сама повернула.
Ненависть у ній нікуди не зникла. Навпаки.

Тепер Роксана ненавиділа це місце ще більше. Ці слабкі усмішки. Турботу одне про одного. Надію. Усе те, що колись було важливим для неї самої.

Вона вже збиралась підвестись, коли поруч почувся знайомий голос:

— Можна?

Роксана навіть не обернулась.
Елла й Ада зупинились біля лави.

Ада уважно дивилась на сестру, ніби все ще намагалась знайти у ній ту саму Роксану.
Елла теж.
Особливо після того, як Роксана воскресила їхнього батька.

— Ти виглядаєш жахливо, — нарешті сказала Роксана поглянувши на Еллу.

Елла нервово всміхнулась.
— А ти… дивно.
— Це був комплімент?
— Це була спроба поговорити.

Роксана тихо фиркнула й відвела погляд.
Ада сіла поруч дуже обережно.

— Ми просто хочемо зрозуміти…
— Не треба.

Її голос став холоднішим.
— Але ти ж наша сестра, — тихо сказала Елла.

Роксана повільно повернула голову. І щось у її очах одразу змусило Еллу пошкодувати про ці слова.

— Ні, — спокійно відповіла Роксана. — Ваша сестра була слабкою. Дурною. І вірила в якісь дурниці....

Ада напружилась.

— Рокс…
— Не називай мене так.

Елла підвелась на ноги.

— Добре. Тоді як нам тебе називати? Ліліт? Королева пекла? Чи як там тепер тобі подобається?

Роксана різко підняла на неї погляд.
— Обережніше, Елло.

— А то що? — в голосі Елли теж з’явилось роздратування. — Ти знову нас уб’єш?

Усе сталося надто швидко.
Роксана блискавично підвелась і схопила Еллу за горло за допомогою своєї сили, вона не тримала її рукою, а якоюсь дивною магією. Настільки різко, що Ада навіть не встигла зреагувати. Елла задихалась, коли її буквально відірвало від землі

— Ти. Ніхто, — прошипіла Роксана. — Чуєш мене? Ніхто.

Темрява навколо почала рухатись. Люди на площі в паніці відступали назад.

Ада схопила Роксану за руку, але та навіть не ворухнулась.

— Відпусти її!

Елла вже не могла говорити. Її пальці марно намагались розтиснути хватку на шиї.
І саме в цей момент хтось різко схопив Роксану ззаду.
Нік. Він притиснув її руки донизу, силою відтягуючи від Елли.

— Досить!

Роксана буквально виривалась у його руках.

— ВІДПУСТИ МЕНЕ!

Її сила вибухала навколо хвилями. Земля під ногами тріщала.
Нік тримав міцніше. І спокійно майже пошепки сказав:

— Заспокойся.

— Вона сміє говорити зі мною так?!

— Роксана!
Його голос пролунав жорстко.

На секунду вона завмерла.
Дихання було важким. Очі все ще палали гнівом.

Елла впала на коліна, кашляючи й хапаючи ротом повітря. Ада одразу опустилась поруч із нею.
Роксана ще кілька секунд напружено стояла в руках Ніка. А потім повільно перестала вириватись.

Нік нахилився ближче до її вуха.

— Я ж казав. Паінькою.

Роксана заплющила очі від злості.