Розділ 17.

Срібна чаша стояла посеред залу на чорному постаменті й світилась м’яким світлом, ніби спостерігала за ними.

Роксана повільно підійшла ближче.
Її погляд ковзнув по чаші з легкою настороженістю.
Вона відчувала силу всередині неї.
Безмежну. Стародавню.
Небезпечну навіть для Ліліт.
Нік стояв трохи позаду, мовчазний і незвично спокійний.
Роксана усміхнулась куточком губ.

— То ось чого ти хотів? — тихо спитала вона. — Нарешті вирішив забрати сили собі?

Нік не відповів.
Вона обернулась до нього.

— Ти стільки часу полював за чашею. І тепер, коли я можу її взяти… ти привів мене сюди, щоб забрати силу д'явола? Мої сили....

Нік дивився на чашу ще кілька секунд.
А потім спокійно запитав:

— Ти можеш її знищити?

Роксана завмерла.
На її обличчі з’явилось справжнє здивування.
— Що?

— Чашу. Ти можеш її знищити?- Нік подивився на неї надто серйозно.

Вона примружилась, ніби намагалась зрозуміти, чи він жартує.

— Теоретично… так. Але навіщо тобі це?

Вона зробила кілька кроків навколо постамента.

— Хіба не цього ти прагнув? Сили д'явола. Абсолютної влади. Ти хотів стати наймогутнішим створінням у світі.

Нік тихо видихнув.
На його обличчі з’явилась майже втомлена усмішка.

— Я і так наймогутніший.

Роксана мовчки дивилась на нього.А він повільно перевів погляд на неї.

— Навіть Ліліт у моїй владі.

Роксана застигла. На її обличчі можна було прочитати лють та роздратування.

— Не перегинай, Ніку, — тихо сказала вона.

Але він уже підійшов ближче.Надто близько.

— Ти можеш знищити міста. Воскресити мертвих. Розірвати цей світ навпіл. Але все одно виконуєш мої накази. От що робить справжнє кохання. То скажи, хіба я не наймогутніший?

Його голос був спокійним.
І саме це злостило найбільше. Роксана різко схопила його за шию й притиснула до кам’яної колони. Стіни здригнулись.
Її рука тремтіла так сильно наче вона зібрала всю силу і всю волю яка в неї була на цю єдину спробу.

— Не плутай кохання зі слабкістю, і я позбудусь цієї слабкості обіцяю тобі— прошепотіла вона йому просто в губи.

Нік навіть не спробував вирватись. Лише дивився їй у очі.

— Які ми грізні,- він посміхнувся кубиком губ.

Її пальці сильніше стиснули його шию.Ще трохи — і вона могла б зламати її одним рухом.Але не змогла.
Роксана заплющила очі від люті.Бо ненавиділа правду.
Вона не могла нічого зробити Ніку. Він повільно торкнувся її руки, і взяв за зап'ястя, потім опустив руку.

— Знищ чашу.

Роксана стояла перед постаментом нерухомо, дивлячись на срібну поверхню, у якій відбивались зелені іскри її очей.

— Ніку… — тихо сказала вона. — Ти не розумієш, що робиш. Ця чаша може забрати сили в будь кого.

Він мовчав.

— Послухай....

— Знищ її.

Його голос був спокійним.
Без вагань.Роксана різко обернулась. В знову подивилась на чашу. Їй зовсім не хотілось її знищувати. Вона планувала з її допомогою забрати сили Ніка, колись в майбутньому.
Нік повільно підійшов ближче. Його погляд ковзнув по чаші.

— Ти ідіот.- сказала Роксана навіть не дивлячись на нього.

— Можливо.
А потім Нік тихо сказав:

— Це наказ. Знищ чашу.

Роксана заплющила очі.
Темрява в кімнаті ожила. Кам’яні стіни вкрились тріщинами. Вітер піднявся нізвідки, кружляючи навколо постамента.
Роксана простягнула руку до чаші.Її пальці затремтіли.
Золотий вогонь вирвався з долоні й ударив у Грааль.
Кімнату заполонив оглушливий звук.
Чаша засвітилась.
Не сріблом. Сліпучим білим світлом.
Стародавня сила прокинулась усередині неї й почала чинити опір. Повітря стало густим, важким. Роксана напружилась сильніше. Підлога під її ногами тріснула.
Світло ставало яскравішим.
Але чаша не руйнувалась.
Навпаки.Вона почала поглинати силу Ліліт.
Роксана різко вдихнула від болю. Її рука затремтіла.
На шкірі з’явились тріщини золотого світла. Нік підійшов до неї. Без страху. Він став позаду й взяв її за руку.
У ту ж секунду все навколо вибухнуло темрявою.
Сили Ніка й Роксани злились.Наче дві бурі врізались одна в одну.

Чорна енергія Ніка переплелась із золотим вогнем Ліліт, створюючи щось нове. Щось настільки могутнє, що навіть стіни кімнати почали розсипатись.
Роксана різко повернула голову до нього.Їхні очі зустрілись. Вони відчули одне й те саме.Абсолютну силу. Нік сильніше стиснув її руку.

— Знищ....

Роксана вдарила рукою в повітря біля чаші. Світло поглинуло кімнату. На мить здалось, що сам світ перестав існувати.А потім…
Тріск.Маленький.Ледь чутний. По чаші пішла тріщина. Чаша почала розсипатись просто в них на очах.

Стародавнє світло вирвалось назовні шаленим потоком. Каміння плавилось. Повітря горіло. А тоді чаша вибухнула.Тисячі срібних уламків розлетілись по кімнаті, перетворюючись у повітрі на пил.І все стихло.

Роксана Нік намагалися вирівняти важке дихання. 
Постамент перед ними тепер був порожнім.
Чаші більше не існувало.

У тіні за зруйнованою колоною хтось повільно стиснув кулаки.Хел.
Його обпечена рука все ще диміла, а обличчя перекосило від люті.
Він дивився на порожній постамент так, ніби хотів убити їх обох просто поглядом. Хел повільно відступив у темряву.

Срібний пил повільно осідав у повітрі. Там, де щойно стояв Грааль, тепер залишилась лише порожнеча. Роксана мовчки дивилась на зруйнований постамент. У її очах ще тремтіли золоті відблиски сили, але вони ставали слабшими. І раптом у кімнаті знову з’явилось знайоме холодне світло. Перед ними виник сторож чаші.
Тепер він виглядав інакше.
Не як вічний охоронець стародавньої реліквії. Не як дух, приречений сторіччями стояти в цій темряві.
Він виглядав… втомленим.
Справжнім. Схожим на людину, тепер було чітко видно риси обличчя це був досить високий чорнявий чоловік.
Сторож повільно подивився на порожній постамент.
А потім несподівано вклонився.
Їм обом.
— Дякую, — тихо сказав він.
Його голос більше не лунав моторошно. У ньому вперше з’явився спокій.
— Тепер мені більше нічого охороняти.
Він перевів погляд на Роксану.
— І нарешті моя душа зможе спочивати з миром.
На секунду кімнату огорнула дивна тиша. А потім тіло сторожа почало розсипатись світлом. Наче вітер просто забирав із собою залишки його існування. За мить він зник.
Роксана мовчки розвернулась до виходу і вже збиралась йти...
— Ти куди?
Голос Ніка пролунав спокійно, але в ньому вже звучав наказ.
Роксана важко видихнула.
— У табір. Куди ж ще.
Вона зробила ще крок, але Нік не зрушив із місця.
— Стій. Спершу ми поговоримо. Ти будеш паінькою.
Роксана повільно повернула голову. Її очі небезпечно звузились.
— Не зрозуміла?
— Нікого не чіпатимеш. Нікому не робитимеш боляче.

Вона вже відкрила рот, щоб щось відповісти, але Нік продовжив:
— І найголовніше. Діти.
Його голос став тихішим.
— Вони не повинні відчути змін. Ти будеш хорошою матір’ю. Для Мері. Для Кеті. Зрозуміла?

Роксана дивилась на нього кілька секунд. У її очах боролись лють і щось набагато глибше.
— Ти зараз серйозно намагаєшся читати мені моралі?
— Я серйозно наказую тобі.
Вона тихо засміялась.
— Тобі не здається, що ти став надто сміливим?
— Можливо.
Роксана роздратовано махнула рукою й знову рушила до виходу.
І в ту ж секунду Нік різко схопив її за руку. Вона не встигла навіть озирнутись, як він притягнув її до себе.
І поцілував. Жорстко.
Несподівано. Без жодного попередження. Це не був поцілунок сповнений ніжності. Швидше це була чиста пристрасть та бажання. На секунду Роксана буквально завмерла в його руках. Від нього пахло димом, холодом і чимось до болю знайомим. Його пальці сильніше стиснули її талію, ніби він не дозволяв їй зникнути.
Вона відповіла.Лише на мить. Майже несвідомо.
Її руки стиснули його сорочку.
Коли Нік відсторонився, між ними ще кілька секунд залишалось важке гаряче дихання. Роксана дивилась на нього так, ніби не розуміла, що щойно сталося.
— Це що було?..
Нік ледь усміхнувся.
— Та так. Захотілось.
І перш ніж вона встигла щось сказати, він розвернувся й першим вийшов із кімнати.
Роксана стояла посеред кімнати, намагаючись вирівняти дихання та заспокоїти серце, яке зрадливо гупало в грудях.